Я думала, що цей вечір буде звичайним, але поведінка зятя змусила мене ухвалити несподіване рішення

Ми зблизилися сильніше, ніж дозволяли здоровий глузд і пам’ять. Я почала помічати речі, яких раніше намагалася б не помічати: як він затримує погляд, коли думає, що я відвернулася; як його пальці на мить довше торкаються моїх, коли він передає чашку; як він шукає приводи подати мені руку на слизькій стежці, поправити пасмо, що вибилося, обійняти при зустрічі трохи міцніше, ніж треба.

І найстрашніше було те, що я відповідала. Перед його приходом вибирала кращу сукню, підфарбовувала губи, розпускала волосся, хоча зазвичай збирала його в простий вузол. Уночі думала про нього і тут-таки сварила себе. Він був моїм зятем. Чоловіком моєї доньки. Моєї покійної доньки. Розум повторював це знову й знову, але серце вперто жило окремо.

Я закохувалася. А може, вже кохала.

Усе вирішилося в грудневу заметіль. Вітер бив снігом у вікна, будинок тихо поскрипував, я сиділа з книжкою біля лампи, але не прочитала жодного рядка. Дивилася на білу круговерть за шибкою й думала про те, чи прийде він сьогодні. Потім пролунав стукіт.

Остап стояв на порозі весь у снігу, змерзлий, із побілілими бровами.

— Пробачте, що пізно, — сказав він, струшуючи сніг із плечей. — Транспорт став. До квартири не дістануся. Можна у вас переночувати?

— Заходь швидше, — відповіла я і сама почула, як здригнувся мій голос.

Я допомогла йому зняти куртку, дала рушник. Поки він витирав обличчя, я пішла на кухню ставити чайник. Руки тремтіли вже не від холоду. Він залишиться. У моєму домі. На ніч.

Ми пили чай і говорили про дрібниці, але між нами стояла така напруга, що від неї, здавалося, дзвенів повітря. Я відчувала на собі його погляд і не знала, куди подіти руки.

— Постелю тобі у вітальні, — сказала я, підводячись. — Дам теплу ковдру.

— Ганно Миронівно…

Я обернулася.

— Що?