Я думала, що цей вечір буде звичайним, але поведінка зятя змусила мене ухвалити несподіване рішення

Він підвівся і підійшов. Дуже близько. Так близько, що я бачила снігову вологу в нього на скронях і тонкі зморшки біля очей.

— Мені треба сказати вам одну річ, — промовив він глухо. — Я розумію, як це звучить. Розумію, що так не можна. Але якщо промовчу зараз, я просто не витримаю.

Серце калатало так, ніби хотіло вирватися назовні.

— Остапе, не треба…

— Прошу, дайте договорити.

Він узяв мої долоні у свої. Його руки були теплі, сильні, і я не змогла забрати свої.

— Усі ці місяці ви витягали мене з ями. Щоразу, коли я приходив, я ніби знову вчився дихати. Я зрозумів, що чекаю тільки цих вечорів. Вашого голосу, вашої кухні, вашого погляду. Просто можливості бути поруч.

— Не продовжуй, — прошепотіла я, хоча сама хотіла почути продовження.

— Мушу. Я думаю про вас уранці й увечері. Це неправильно, я знаю. Ви мати Мар’яни. Я кохав її всім серцем і ніколи не викреслю її з серця. Але з тим, що відчуваю до вас, я вже не можу боротися.

Він не договорив. Нахилився й поцілував мене.

У ту мить ніби зникли стіни, сніг, страх, роки самотності. Я мала відштовхнути його, сказати, що він збожеволів, вимагати, щоб пішов. Натомість відповіла на поцілунок, обійняла його за шию і притулилася до нього так, ніби сама давно падала й нарешті знайшла опору.

Це було неправильно. Заборонено. Неможливо. І все ж уперше за довгі роки я відчула не порожнечу, а життя.

Коли він відсторонився, його чоло торкнулося мого чола…