Я думала, що цей вечір буде звичайним, але поведінка зятя змусила мене ухвалити несподіване рішення

— Пробачте, — прошепотів він. — Я не мав права.

— Тихо, — сказала я, проводячи долонею по його щоці. — Не говори зараз.

— Це божевілля, так?

— Так, — відповіла я крізь сльози. — Найсправжнісіньке.

— Я не хочу йти від вас.

— А я не хочу, щоб ти йшов.

Я сама злякалася цих слів. У мені кричало все: вік, пам’ять, страх людських пересудів, обличчя Мар’яни, яке поставало перед очима. Мені п’ятдесят два, йому тридцять. Я була матір’ю його дружини. Але серце вже вибрало раніше, ніж я наважилася собі зізнатися.

— Залишся сьогодні, — сказала я майже беззвучно. — Залишся зі мною.

Ранок був тихий, сніжний. Прокинувшись у його обіймах, я спершу вирішила, що все наснилося. Але Остап лежав поруч, спокійний, змучено-умиротворений, і це було не сном. Я обережно вивільнилася, накинула халат, пішла на кухню й сіла за стіл, стискаючи скроні долонями.

Провина накочувалася важкими хвилями. Мар’яна. Моя дівчинка. Що б вона сказала, побачивши нас? Засудила б? Відвернулася? Заплакала?

І раптом я згадала її слова. За рік до аварії вона вмовляла мене не закриватися від життя.

— Мамо, ти надто самотня, — казала вона тоді. — Знайди когось. Тато хотів би, щоб ти була щаслива.

Я відмахувалася, сміялася, що мені й так добре. А вона дивилася серйозно:

— Ти ще вродлива. І молода душею. Не ховай себе раніше часу.

Чи заслуговувала я на любов? І якщо так, чи мала право саме на таку любов?

— Ганно…