Я думала, що цей вечір буде звичайним, але поведінка зятя змусила мене ухвалити несподіване рішення

Я здригнулася. Остап стояв у дверях кухні, скуйовджений, у самих джинсах, розгублений і тихий.

— Пробачте, не хотів налякати.

Він сів навпроти.

— Про що ви думаєте?

— Про те, що ми зробили.

Він кивнув, не відводячи погляду.

— Я теж думав. І знаєте… я не шкодую.

Він накрив мою руку своєю.

— Це дивно. Люди не зрозуміють. Напевно, говоритимуть страшні речі. Але вперше після смерті Мар’яни я захотів жити. Не просто дотягнути до вечора, не забутися, не сховатися, а саме жити. Ви мені це повернули. І мені хочеться вірити, що поруч зі мною вам теж стало легше.

Мені стало легше. Страшно, болісно, неправильно — але легше. Визнати це означало прийняти нас обох у новій, немислимій ролі.

— Остапе, ти розумієш, що буде, якщо хтось дізнається? Ти мій зять. Я твоя теща. Це…

— Ми не кровні родичі, — тихо сказав він. — Так, я був чоловіком вашої доньки. Я кохав Мар’яну всім серцем і пам’ятатиму її завжди. Але її більше немає, Ганно. — Голос його здригнувся. — Її немає. А ми залишилися. Я більше не хочу вбивати себе тим, чого не повернути. Я хочу спробувати бути щасливим. І хочу, щоб ви теж не жили одним болем.

Сльози потекли в мене по щоках.

— А якщо ми зраджуємо її пам’ять?

— А якщо навпаки? — Він підвівся, підійшов до мене й обійняв. — Якщо вона хотіла б, щоб ми не пропали? Я не прошу вирішити все зараз. Просто дайте нам шанс. Давайте спробуємо.

Я уткнулася обличчям йому в груди й дозволила собі плакати. Він гладив мене по волоссю, шепотів, що поруч, що не піде, що ми впораємося хоча б із цим ранком. І в його обіймах я знайшла відповідь….