Я думала, що цей вечір буде звичайним, але поведінка зятя змусила мене ухвалити несподіване рішення

— Добре, — сказала я. — Спробуймо.

Наступні тижні були схожі на сон, який ми боялися сполохати. Ми ховалися від світу в моєму домі. Остап приходив після роботи, і вечори наповнювалися простими речами: вечерею, фільмами, розмовами, тишею поруч. Він розповідав про дитинство, про мрії, про те, ким хотів стати, коли був хлопчиком. Я згадувала молодість, Павла, те, як ростила Мар’яну. Про неї ми теж говорили багато. Це було необхідно. Ми не викреслювали її, не робили вигляду, ніби минулого немає. Навпаки, дбайливо тримали її пам’ять між нами.

Остап змінювався на очах. Зовсім кинув пити, влаштувався на нормальну роботу бригадиром, знову почав жартувати. У його погляді з’явилося те живе тепло, яке я пам’ятала з часів, коли Мар’яна була поруч. І я теж оживала. Уперше за багато років відчула себе не вдовою і не матір’ю, яка втратила дитину, а жінкою. Знову почала доглядати за собою, купила кілька нових речей, записалася на заняття, щоб не застигати в чотирьох стінах. Знайомі дивувалися: «Ганно, ти ніби помолодшала. Що сталося?»

А я усміхалася й мовчала. Що я могла сказати? Що покохала тридцятирічного чоловіка, чоловіка своєї загиблої доньки? Що це божевільно, страшно, неправильно — і водночас єдине, що втримує мене на землі?

Але таємне рідко лишається таємним назавжди.

Наприкінці січня буря ввірвалася до нас не через вікно, а через двері. Мирослава Григорівна, мати Остапа, з’явилася без попередження. Вона влетіла до будинку так різко, що ми навіть не встигли відсахнутися одне від одного: я готувала обід, а Остап стояв позаду, обіймаючи мене за талію.

— Ось, значить, як, — промовила вона крижаним голосом.

Ми відскочили, ніби нас ударило струмом. Остап зблід.

— Мамо…