Я думав, що теща просто поживе в нас кілька днів, аж поки вночі не сталося дещо несподіване

Повідомлення було довге. Він спочатку не відкрив. П’ять хвилин дивився на сповіщення.

Потім усе-таки натиснув. Повідомлення було довге:

«Ромо, я доїхала. Не знаю, чи маю право писати, але мушу сказати. Я винна перед тобою і перед Олесею. Я справді перейшла межу. Я не виправдовуватиму себе самотністю, втомою чи вином. Це все не виправдання. Але я хочу, щоб ти знав: я не їхала до тебе з наміром спокушати або перевіряти тебе таким способом. Олеся просила мене допомогти й подивитися, як ти тримаєшся. Вона боялася за твій стан, а не за вірність. Усе інше — моя помилка. Я сказала про Назара не тому, що хотіла захистити тебе. Я сказала це, бо була зла на Олесю. Це соромно визнавати, але це правда. Не дозволяй моїй злості остаточно зруйнувати те, що у вас є. Якщо зруйнується, нехай через правду, а не через мою образу».

Роман перечитав повідомлення двічі, потім утретє. Усередині не стало легше, навпаки.

Бо тепер провина Валентини Павлівни стала складнішою. Вона не була просто небезпечною жінкою, яка приїхала й перейшла межу. Вона була матір’ю, яка злилася на доньку.

Жінкою, яка залишилася сама після власного розлучення. Людиною, яка побачила чуже тепло, чужий шлюб, чуже чекання — і не витримала. Це не виправдовувало її, але робило все набагато бруднішим.

Бо зло рідко приходить у чистому вигляді. Набагато частіше воно приходить утомленим, самотнім, із гарною зачіскою, з пакетом продуктів і словами «Я просто хочу допомогти». Роман написав.

«Не пишіть мені більше. Зараз точно не пишіть». Відповідь прийшла за хвилину.

«Розумію. Пробач». Він прибрав діалог з екрана, але не з пам’яті.

Після обіду йому все ж довелося лягти. Не в спальні — на дивані у вітальні. Там, де вчора все почалося.

Він спочатку хотів піти до кабінету, але тіло вже не слухалося. Голова розколювалася. Перед очима плавали темні плями.

Він ліг просто у футболці й джинсах, поставив будильник на сорок хвилин і майже одразу провалився в каламутний важкий сон. Сон був неприємний. Йому снилася квартира, але якась інша.

Довга, темна, з безкінечним коридором. У кінці коридору стояла Олеся в білому рушнику, як на фотографії, й усміхалася. Він ішов до неї, але кожен крок віддаляв її.

Потім із бічних дверей виходила Валентина Павлівна й казала: «Ти ж сам хотів правди». А за її спиною стояв чоловік, обличчя якого Роман не бачив. Лише силует.

Високий, у дорогій сорочці, спокійний, упевнений. Чоловік тримав руку на плечі Олесі. Роман намагався крикнути, але не міг.

Прокинувся він від дзвінка. Телефон вібрував на грудях. На екрані було ім’я Олесі.

Він сів так різко, що голова закрутилася. «Так», — сказав він, приймаючи виклик. Відео не було, просто голос, і це одразу насторожило.

«Привіт», — сказала Олеся. Голос був утомлений, не холодний, не злий. Утомлений.

«Привіт». Кілька секунд обоє мовчали. Ці секунди були важкі, як каміння.

«Я можу говорити хвилин п’ятнадцять», — сказала вона. «Потім у мене зустріч». Роман стиснув щелепи.

Дуже щедро. На тому кінці стало тихо. «Ромо».

«Пробач».

«Давай без цього. Ми обоє зараз можемо говорити боляче. Це ні до чого». Він прикрив очі. «Добре».

«Мама написала мені». Роман розплющив очі. «Що?» «Не все, але написала, що винна. Що сказала тобі про Назара і про злість. Що перейшла межу. Що я маю говорити з тобою, а не з нею».

«І?» «І я не знаю, що мені з цим робити». Він усміхнувся. «Ласкаво просимо».

«Не треба».

«Я справді не знаю, Олесю».

«Я теж».

Знову пауза. Роман почув на її боці приглушені голоси. Мабуть, вона була десь у готелі чи в офісному холі.

Чужий світ, чужі люди, чужі стіни. «Розкажи мені ще раз», — сказала вона тихо. «Що?» «Що було з мамою. Без її слів. Твоїми». Роман встав і підійшов до вікна… 👉👉👉Продовження, натисніть кнопку «Вперед» нижче👇👇👇