Я думав, що теща просто поживе в нас кілька днів, аж поки вночі не сталося дещо несподіване

У дворі діти гралися біля гойдалок. Одна дівчинка голосно сміялася, хлопчик намагався вилізти на гірку не з того боку. Усе це здавалося знущально звичайним.

«Вона приїхала», — почав він. «Сказала, що ти попросила допомогти. Приготувала вечерю. Ми випили вина, розмовляли. Потім дивилися фільм. Вона запропонувала масаж, бо в мене спина була просто вбита».

Він замовк. «Далі», — сказала Олеся. «Спочатку все було нормально. Потім стало ненормально».

«Як?» Він стиснув вільну руку в кулак. «Надто близько. Надто довго. Надто багато пауз. Вона говорила речі, яких не мала говорити. Про самотність. Про те, що я чоловік. Про те, що тіло буває чесніше за голову».

Олеся різко вдихнула. «Зрозуміло». Я зупинив.

«Коли?» «Ось воно. Найстрашніше запитання». Не одразу.

На тому кінці мовчали. «Я мав встати раніше», — сказав він. «Я мав сказати жорсткіше. Я мав піти. Але я не зробив цього одразу. Я був утомлений, злий, самотній після твоїх фотографій, після трьох тижнів без тебе. Це не виправдання. Просто правда».

«Ти звинувачуєш мої фотографії?» «Ні», — прозвучало так.

«Я звинувачую себе. Але я не хочу брехати, ніби був в ідеальному стані». Олеся тихо сказала.

«Ніхто не буває в ідеальному стані, Ромо. Вірність не для ідеального стану придумали». Ця фраза вдарила точно.

Він заплющив очі. «Знаю».

«Був поцілунок?» «Ні».

— Вона намагалася?

— Ні, не так прямо.

— Ти хотів, щоб вона спробувала?

Він мовчав.

— Ромо, я не знаю, як відповісти так, щоб не зруйнувати все ще сильніше.

— Правдою.

Він розплющив очі.

— Частина мене боялася цього. Частина чекала, що вона зробить щось явне, щоб відповідальність була не на мені.

Олеся довго мовчала. Дуже довго.

Потім сказала: «Дякую, що сказав». Він не зрозумів, чи стало їй болючіше, чи легше.

«Тепер ти», — промовив він. «Що я?» «Назар». Вона видихнула.

— Я знала, що ти скажеш.

— Звісно, скажу.

— Назар — мій колега. Керівник з боку партнерів. Ми познайомилися ще рік тому на іншому проєкті. Він справді мені допомагав. І так, ми багато спілкувалися. Надто багато, мабуть.

— Що значить «надто багато»?

— Повідомлення не лише по роботі. Жарти, розмови ввечері. Іноді скарги. Іноді він писав, що я маю втомлений вигляд. Іноді я відповідала, що він теж.

— Дуже зворушливо.

— Ромо.

«Я слухаю».

«Між нами нічого не було».

«Як у мене з твоєю матір’ю?» Вона різко замовкла.

Роман одразу зрозумів, що вдарив нижче пояса. «Пробач», — сказав він. Це було гидко.

«Так. Але запитання залишається. Між нами не було фізичної зради».

Він почув це формулювання. І все всередині напружилося. «Фізичної».

Олеся мовчала. «А іншої?» «Я не знаю».

«Чудово».

«Ні, я справді не знаю, як це назвати».

«Спробуй». Її голос став тихішим.

«Мені було приємно його увага». Роман відвернувся від вікна. «Продовжуй».

— Я була тут сама, у чужому місті. Постійно на зустрічах, чужою мовою, на нервах, під тиском. Ти був удома, але теж увесь у роботі. Ми телефонували, і я бачила, що ти втомився. Мені не хотілося навантажувати тебе ще й собою. А він був поруч. З ним можна було вийти після зустрічі, випити кави, обговорити клієнтів, посварити всіх.

— Кави, — майже усміхнувся він. — Як невинно.

— Не знущайся.

— Намагаюся не збожеволіти.

— Я не спала з ним, Ромо.

— Я не питав так прямо.

— Але ти думаєш?

— Так, думав. Звісно, думав. Відтоді як почув ім’я. Він знає, що ти заміжня?

— Так.

— І все одно писав тобі вечорами?

— Так.

— А ти відповідала?

— Так.

— Чому?

Вона мовчала.

— Бо хотіла, — сказав він за неї.

— Бо мені було самотньо, — відповіла вона. — І бо я злилася.

— На мене?

— Не зовсім.

— На кого?

— На життя. На відстань. На те, що я поїхала й маю бути сильною. На те, що ти вдома, але ніби теж далеко. На те, що мені іноді здавалося: я зникну, а ти помітиш це лише після дедлайну.

Роман хотів заперечити, але не зміг одразу. Бо в цьому теж була частина правди. Останні два тижні він справді був із нею не до кінця.

Він писав, що любить, питав, як справи, чекав її фото, сумував. Але чи слухав він її по-справжньому? Чи помічав її втому? Чи, може, йому було зручніше бачити в ній красиву дружину на відстані, яка має повернутися й заповнити порожнечу в його квартирі?

— Я б помітив, — сказав він.

— Знаю. Але я не завжди це відчувала.

Він сів на підвіконня.

— Він намагався до тебе наблизитися?

— Так.

Слово було тихе, але воно було. Роман стиснув телефон так, що пальці побіліли.

— Коли?

— Позавчора.

— Що значить «позавчора»?

— Після вечері з командою. Усі розійшлися, ми залишилися в барі готелю, говорили. Він сказав, що зі мною легко, що давно не зустрічав жінки, яка так тримає удар. Потім спробував мене поцілувати.

У Романа перед очима потемніло. Він встав.

«І?» «Я відсторонилася».

«Одразу?» «Пауза. Клята пауза».

«Олесю?» «Не одразу». Він заплющив очі. Ось вона.

У цій майже дзеркальній схожості було щось принизливе. Роман раптом зрозумів, що вони з Олесею опинилися не по різні боки чистої й брудної правди. Вони обоє стояли в сірій зоні, де людина ще не зробила останнього кроку, але вже не може повернутися до колишньої невинності. Від цієї симетрії хотілося сміятися й кричати водночас… 👉👉👉Продовження, натисніть кнопку «Вперед» нижче👇👇👇