Я думав, що теща просто поживе в нас кілька днів, аж поки вночі не сталося дещо несподіване

Роман дістав із холодильника пляшку пива, відкрив її й повернувся до вітальні. На стіні над диваном висіла велика фотографія в чорній рамці. Вони з Олесею на далекому острівному курорті.

Два роки тому. Знімок вийшов майже неправдоподібно красивим. Бірюзова вода, білий пісок, яскраве сонце, яке робило все навколо чистим і якимось нереальним.

Олеся стояла босоніж біля води, у легкій білій накидці поверх купальника, закинувши голову від сміху. Вітер тріпав її темне волосся. Обличчя було відкрите, щасливе, живе.

Вона завжди вміла так сміятися, ніби в цю мить увесь світ належав їй. Висока, яскрава, упевнена в собі. З тих жінок, на яких озиралися навіть ті чоловіки, що йшли поруч зі своїми дружинами.

Іноді Роман думав, що саме цей сміх і став для нього першим справжнім домом. Не стіни, не меблі, не акуратно розставлені речі, а її здатність входити в будь-який простір і робити його живим. Тепер фотографія лише нагадувала, як легко присутність людини перетворює звичайні кімнати на місце, куди хочеться повертатися.

Вона не була вульгарною, ні, у ній було інше. Небезпечне поєднання краси й внутрішньої свободи. Вона ніби знала, яке враження справляє, і не соромилася цього.

Іноді Роман і досі ловив себе на думці, що не розуміє, як вона вибрала саме його. Спокійного, замкнутого, трохи незграбного айтішника, який половину життя проводить за кодом, а в компанії незнайомих людей перші двадцять хвилин думає, куди подіти руки. Він підійшов до фотографії й провів пальцем по прохолодному склу.

— Як же я за тобою сумую, маленька, — тихо сказав він. Олеся поїхала у відрядження двадцять один день тому. Двадцять один день.

Він чомусь рахував. Не спеціально, просто щоранку прокидався, дивився на порожню половину ліжка й розумів. Ще один день без неї.

Відрядження мало тривати майже два місяці: далеке, складне, пов’язане з великим міжнародним проєктом.

Для її компанії це був шанс вийти на новий рівень, і Роман це розумів. Він сам казав їй, що треба їхати. Сам переконував, що не можна відмовлятися.

Сам допомагав збирати валізу й жартував, що вона повернеться важливою міжнародною бізнес-леді й перестане розмовляти з простими смертними. Вона сміялася, цілувала його, казала, що два місяці пролетять швидко. Але дні не летіли.

Вони тягнулися. Спочатку вони телефонували одне одному щовечора, іноді по відео, іноді просто голосом, коли вона вже лежала в готелі без сил. Потім різниця в часі, її зустрічі, його дедлайни почали розмивати звичний ритм.

Розмови ставали коротшими, повідомлення — рідшими. Вона втомлювалася. Він втомлювався.

Вони обоє вдавали, що все нормально, але йому бракувало її до болю. Не лише розмов.

Йому бракувало її присутності, запаху її волосся на подушці.

М’якого сміху вранці, коли вона, сонна, йшла на кухню й казала, що ненавидить увесь світ до першої чашки кави. Того, як вона могла підійти ззаду, обійняти його за плечі й просто уткнутися носом у шию. Того, як уночі притискалася до нього, ніби шукала тепла.

І того особливого, зухвалого, зрозумілого лише їм двом вогню, який спалахував між ними раптово, від погляду, від фрази, від її тихого смішка біля самого вуха. Без неї спальня здавалася чужою, а квартира — надто великою. Роман сів на диван, поставив пиво на столик і відкрив чат із дружиною.

Пальці самі набрали перше повідомлення:

— Привіт, сонце. Як день? Уже звільнилася?

Відповідь прийшла майже одразу:

— Втомилася. Клієнти сьогодні просто звірі. Але я вже в готелі. Зараз швидко в душ і подзвоню. Дуже хочу тебе почути.

Роман усміхнувся. Втома трохи відступила.

Навіть за тисячі кілометрів Олеся вміла одним рядком повернути йому відчуття, що він не сам. Він уявив її в готельному номері. Мокре волосся, рушник на плечах, втомлені очі.

Але та сама усмішка, від якої в нього всередині завжди щось плавилося, спливла в уяві надто виразно. Він одразу ж смикнув себе.

— Так, спокійно, — пробурмотів він. — Не сходь із розуму.

Він відкинувся на спинку дивана й став чекати дзвінка. Хвилини тягнулися повільно.

П’ятнадцять, двадцять, двадцять п’ять. Телефон мовчав. Роман кілька разів розблоковував екран, дивився на чат, знову блокував.

Він уже почав хвилюватися, але вирішив, що вона просто затрималася. Може, написала комусь по роботі. Може, лягла на ліжко на хвилину й заплющила очі.

Він уже збирався сам надіслати їй смайлик із запитанням, коли у двері несподівано подзвонили. Роман насупився. Він нікого не чекав… 👉👉👉Продовження, натисніть кнопку «Вперед» нижче👇👇👇