Я хотіла здивувати чоловіка новиною про новий дім, але невдовзі зрозуміла, що мовчання було правильним рішенням

— Мамо, ну скільки можна одне й те саме? — голос Тараса став злішим, хоч він і далі намагався говорити тихо. — Я десять років із нею живу. Думаєш, мені легко? Вона зануда, ще пошукати. Вічно робота, звіти, ці її таблиці. У домі як у бухгалтерії. З нею навіть поговорити нормально не можна.

Катерина стояла, дивлячись на ручку кухонної шафки. Її пальці все ще торкалися порцелянової чашки, але вона вже майже не відчувала ані гладкої поверхні, ані холоду кераміки.

— Та яка дружина? — усміхнувся Тарас. — Спить по п’ять годин, ходить із лицем мучениці, вдома все рахує. У ліжку як дошка. Готує через раз. Якби не її зарплата, я б давно…

Чашка вислизнула з руки. Катерина не встигла її втримати. Порцеляна з глухим тріском ударилася об плитку й розлетілася білими уламками.

У вітальні різко обірвався голос.

— Потім передзвоню, — швидко сказав Тарас.

За кілька секунд він з’явився у дверях кухні. Обличчя в нього було не перелякане, а досадливо-напружене, ніби Катерина завадила йому в чомусь важливому.

— Ти вдома? — спитав він після паузи. — Я не чув, як ти зайшла.

Катерина дивилася на нього й не впізнавала. Перед нею стояв той самий чоловік: домашня футболка, трохи розкуйовджене волосся, знайома лінія плечей. Але всередині її свідомості ніби зсунувся невидимий замок. Людина, яку вона вважала близькою, щойно говорила про неї так, як говорять про непотрібну річ.

— Скільки? — тихо спитала вона.

— Що «скільки»? — Тарас моргнув, намагаючись надати обличчю розгубленості.

— Скільки грошей ти хотів узяти з мого рахунку?

Він відвів очі, потім роздратовано видихнув.

— Катю, не починай. Мама попросила допомогти. У Андрія проблеми зі справою, йому треба терміново закрити борг. Там велика сума, але не така, щоб влаштовувати трагедію. Ми ж сім’я.

— Сім’я? — повторила вона. Слово вийшло порожнім, чужим.

— Так, сім’я, — уже впевненіше сказав він. — І в сім’ї не ховають гроші. Ти б усе одно почала нити, що копиш незрозуміло на що. А тут треба було просто взяти, закрити питання, потім повернули б.

— Просто взяти? — Катерина повільно присіла навпочіпки й почала збирати уламки, хоч руки слухалися погано. — І як саме ти збирався це зробити?

Тарас помовчав надто довго.

— Я бачив твої записи в блокноті, — нарешті сказав він. — Там підказки до паролів. Випадково побачив, коли шукав документи.

— Випадково?

— Не чіпляйся до слів. Я твій чоловік. Які в нас можуть бути таємниці?

Катерина підвела на нього очі. Усередині вже не було гарячого болю. Лише дивна ясність, від якої голос ставав рівнішим.

— Таємниці? Ти три роки майже нічого не вкладаєш у дім. За інтернет платиш і вважаєш себе годувальником.

— Я заробляю більше, — огризнувся Тарас. — Просто в мене є особисті витрати.

— Які?

— Не твоя справа.

Вона випросталася, тримаючи в долоні гострі уламки. У пам’яті раптом спливли дорогі покупки, затримки, раптові відрядження, телефон, який він почав перевертати екраном донизу. Усе, що раніше здавалося дрібницями, вишикувалося в одну холодну лінію.

— У тебе є інша жінка, — сказала Катерина.

Тарас різко змінився на обличчі.

— Ти вже зовсім? З чого ти взяла?

— Скільки їй років?

Він довго дивився на неї, і в цьому погляді вже не було навіть спроби зберегти колишню маску…