«Я йду від тебе», — ніби нічого й не сталося, промовив чоловік за сніданком, залишивши Люду з трьома дітьми в орендованій квартирі

Богдан приїхав у суботу вранці. Почувши у дворі гул двигуна, Оксана визирнула у вікно й побачила великий чорний позашляховик. Із машини вийшов широкоплечий засмаглий чоловік років сорока п’яти, коротко стрижений, із помітною сивиною на скронях. Після довгої дороги він розім’яв затерплу спину, оглянув будинок і попрямував до ґанку.

Олена Савеліївна вибігла йому назустріч, ніби зовсім забула про хворі ноги.

— Богдане! Синочку!

Він легко підхопив матір, закружляв і розсміявся. Та сварила його за те, що не попередив про приїзд, а Богдан відповідав, що хотів зробити сюрприз. Оксана дивилася на них з-за фіранки й почувалася зайвою поруч із чужою сімейною радістю. Вона тихо відійшла від вікна й пішла будити дітей.

Максим, почувши про справжнього моряка, миттю забув про сон. Він захотів негайно побачити людину, яка ходить на кораблях, і погодився вмитися лише після суворої обіцянки, що гість нікуди не зникне.

Перше знайомство вийшло незграбним. Оксана стояла в передпокої разом із дітьми й не знала, куди подіти руки. Богдан розглядав їх із відкритою цікавістю, без роздратування чи невдоволення.

— То ось ви які, — усміхнувся він. — Мама багато про вас розповідала. Сподіваюся, тільки хороше.

Він присів перед Максимом, і розмова відразу перейшла на кораблі. Хлопчик спитав про піратів. Богдан зізнався, що піратів не зустрічав, зате бачив китів, дельфінів і величезні айсберги. Уже за хвилину Максим тягнув його за руку до вітальні, вимагаючи показати фотографії.

Дарина лишилася поруч із матір’ю й задумливо мовила:

— По-моєму, він нормальний. Не вдає, як тато.

Оксана хотіла вгамувати доньку, але та вже пішла. Іноді дванадцятирічна дівчинка говорила з такою втомленою точністю, ніби була втричі старша.

Перші кілька днів Богдан майже не виходив із дому. Відсипався після рейсу, їв приготовану матір’ю їжу й дивився старі фільми. Оксана намагалася якомога рідше потрапляти йому на очі: працювала безшумно, йшла рано, поверталася пізно. В одному будинку уникати одне одного виявилося неможливо.

Одного вечора вони зіткнулися на кухні. Богдан прямо спитав, чому вона сахається від нього і чи не вважає всіх чоловіків однаковими після того, як її покинув чоловік. Оксана почервоніла й почала заперечувати.

— Тоді перестаньте тікати, — спокійно сказав він. — Ми живемо під одним дахом і все одно будемо зустрічатися.

Він налив чаю, сів за стіл і нагадав про спадкові документи. Оксана підтвердила, що готова допомогти, якщо він не заперечує. Богдан був тільки радий: офіційні папери викликали в нього майже фізичну відразу.

Історія й справді виявилася заплутаною. Батько залишив майно, частку в справі, рахунки й заповіт з умовами, яких син до ладу не розумів. Після відходу з родини чоловік зайнявся підприємництвом і, судячи з паперів, розбагатів. Тепер усе це належало оформити єдиному спадкоємцеві.

Оксана здивувалася, чому майно не дісталося новій сім’ї. Богдан невесело всміхнувся. Молода дружина, заради якої батько колись покинув близьких, згодом пішла до іншого й забрала значну частину грошей. Після цього він прожив на самоті ще двадцять років. Можливо, перед смертю згадав про сина й спробував заглушити провину спадщиною.

— Ви змогли його пробачити?

— Ні. Але й злитися втомився. Забагато часу минуло, щоб і далі віддавати йому своє життя.

За вікном темнів сад, у гіллі перегукувалися птахи. Богдан спитав, чи часто Вадим зустрічається з дітьми. Оксана зізналася: обіцяє зателефонувати й не телефонує, збирається приїхати й зникає. Діти чекають, потім плачуть, а вона щоразу вигадує виправдання.

— Покидьок, — коротко підсумував Богдан.

— Я вже не хочу так його називати. Він не чудовисько. Просто всередині в нього ніби порожньо.

— Ви й зараз його захищаєте?

— Радше пояснюю самій собі, як він міг так вчинити.

Наступного дня вони розклали папери на великому столі у вітальні. Теки, виписки, листи й копії займали майже всю поверхню. На подив Оксани, робота захопила її. Треба було шукати зв’язки, відновлювати послідовність, знаходити відсутні довідки — наче складати складну головоломку.

Богдан сидів поруч, відповідав на запитання й підписував документи. Іноді вони годинами працювали мовчки, іноді обговорювали погоду чи дітей. Одного разу він зауважив, що Дарина схожа на матір. Оксана заперечила: усі вважають, що зовнішність дівчинка успадкувала від батька.

— Я не про обличчя. Вона сильна, вперта й помічає те, що інші пропускають. Це ваше.

— І ви вважаєте такі якості хорошими?

— Прекрасними.

Оксана відчула, як запалали щоки, і квапливо схилилася над паперами. Богдан не продовжив, але його теплий спокійний погляд вона відчувала ще довго.

За три тижні справа просунулася незначно: установи вимагали щоразу нових довідок і підтверджень. Оксана стояла в чергах, поверталася після відмов, телефонувала юристові й знову вирушала за тими самими адресами. Богдан якось назвав її дивовижною жінкою. Скільки б разів їй не казали прийти завтра чи принести інший документ, вона не здавалася.

— У мене просто немає вибору.

— Вибір є завжди. Можна опустити руки. Ви цього не робите.

Діти звикли до Богдана дуже швидко. Максим ходив за ним слідом і розпитував про море. Софія називала його дядьком Богданом і вимагала катати на плечах. Навіть насторожена Дарина поступово почала обговорювати з ним книжки, музику й шкільні справи.

Одного разу вона спитала матір, чи подобається їй Богдан. Оксана обурилася, але донька незворушно пояснила: він хороший і дивиться на маму по-доброму, зовсім не так, як батько. Уночі Оксана довго не могла заснути. Згадувала спокійний голос Богдана, добрі очі, сильні руки, що легко підхоплювали Софію, а поруч виникали холодний погляд Вадима й його порожні обіцянки.

Дзвінок колишнього чоловіка застав її в черзі по чергову довідку. Знайомий номер і досі змусив серце сіпнутися, але біль уже не був колишнім. Вадим зажадав зустрітися й обговорити дітей. На пропозицію поговорити одразу відповів відмовою і призначив на наступний день кафе біля парку.

Він відключився, не попрощавшись. Чотири місяці тому Оксана провела б решту дня в тривозі, намагаючись вгадати його наміри. Тепер вона лише записала час зустрічі й повернулася в чергу. Однак уночі сон так і не прийшов: Вадим міг захотіти повернутися, зменшити виплати або забрати дітей, і жоден варіант не обіцяв спокою. Коли під дверима пролунали тихі кроки й стукіт, Оксана мимоволі здригнулася…👉Продовження, натисніть на кнопку «Вперед» під рекламою👇👇👇