Я кілька разів пояснила, кому належить автомобіль, однак свекруха почула мене лише після одного вчинку

Щойно внизу з брязкотом грюкнули під’їзні двері, батько Марини засміявся. Це був густий, розкотистий сміх, від якого тряслися плечі. Він поклав телефон на стіл.

Екран був темний. Він нікому не телефонував. Контакт «Тарас» існував лише в його уяві.

Це був чистий, стовідсотковий блеф, розіграний як по нотах. Анна видихнула й засміялася слідом, витираючи сльози краєчком фартуха. Марина, усвідомивши нарешті абсурдність ситуації, зігнулася навпіл від реготу.

Лише одна людина на кухні не сміялася. Богдан сидів блідий, втиснувшись у спинку стільця, і переводив затравлений погляд із дружини на тестя. Його юридична впевненість випарувалася швидше, ніж запах парфумів Лідії Степанівни з передпокою.

Павло, відсміявшись, витер очі й зміряв зятя важким, немиготливим поглядом. Потім не поспішаючи встав, обійшов стіл і підійшов до Богдана. Він нахилився, сперся величезними ручиськами об стіл по обидва боки від Богдана й тихо, але винятково дохідливо пояснив:

— Запам’ятай, зятю, одну просту річ. Спільно нажите — це між тобою і твоєю законною дружиною. Ось цією жінкою, яка гарувала на цю машину, поки ти на дивані боки пролежував. А твоя мати зі своїми апетитами й твоя розбещена сестричка до вашої сім’ї та вашої машини взагалі жодним боком. Це не їхня справа.

Богдан спробував кивнути, але шия його не слухалася.

— І ще раз. — Павло знизив голос до загрозливого хрипу. — Якщо я ще хоч раз почую, що ти дозволяєш матері розпоряджатися спільним майном або нишком тягаєш у дружини ключі, я тобі таке веселе життя влаштую, що ти сам на край світу втечеш в одних шкарпетках. І ніхто тебе там не знайде. Засвоїв лекцію із сімейного права?

Богдан ковтнув. Кадик на його шиї сіпнувся кілька разів. Він часто й дрібно закивав, остаточно розуміючи, що в цій сім’ї закони встановлює не мама.

— От і молодець. — Павло ляснув зятя по плечу так, що той клацнув зубами. — Пий чай, охолоне.

Відтоді в квартирі запанувала благодать.

Лідія Степанівна більше тижня просиділа у своїй трикімнатній квартирі, здригаючись від кожного шереху в під’їзді й не підходячи до телефону. А коли отямилася, тему машини більше ніколи не порушувала. Олесенька й далі їздила в інститут маршруткою, попутно видаливши сториз із вишневою крихіткою.

А Богдан? Богдан більше голосу не подавав. Мамцю до спільного майна близько не підпускав. А за місяць, отримавши добрячого копняка від Марини, слухняно почимчикував записуватися в автошколу, вчитися на права.

Адже саме на килимки він колись додав гроші — треба ж було колись легально поставити на них ноги.