Я кілька разів пояснила, кому належить автомобіль, однак свекруха почула мене лише після одного вчинку

Він повільно кивнув, обличчя його залишалося непроникним.

Він засунув величезну руку в кишеню потертих джинсів, дістав свій старенький, але надійний кнопковий телефон. Натиснув кілька кнопок, підніс слухавку до вуха й голосно, на всю кімнату, пробасив:

— Алло, Тарасе! Здоров, брате! Так, це Паша. Слухай, ви там із братами з іншого міста приїхали? Житло вже знайшли? На будові? Вагончик у вас холодний? Ага, ну зрозумів. Значить так, беріть свої речі, інструмент і дуйте просто зараз за адресою. Записуй: будинок 15, квартира 42, другий під’їзд.

Павло чітко, з розстановкою назвав номер будинку, квартири й під’їзду Лідії Степанівни. Свекруха перестала усміхатися, її щелепа почала повільно від’їжджати вниз.

— Так-так, просто зараз заселяйтеся, — провадив батько, ні на кого не дивлячись. — Вона вас зараз зустріне з розпростертими обіймами. Місця там багато, трикімнатна, усім п’ятьом вистачить. Речі в коридорі кидайте, хто на диван, хто на підлогу. Розберетеся, не пани. А що? Ми тут порадилися й вирішили, що в нас тепер усе спільне. Сім’я ж.

Павло зробив вигляд, що слухає відповідь у слухавці, й схвально хмикнув.

— Так, інструменти у ванній складіть, щоб не заважали. Усе, Тарасе, чекайте господиню, вона вже вибігає.

Лідія Степанівна зблідла, як свіжа крейда. Кров відхлинула від її щік за секунду, залишивши тільки дві яскраві плями рум’ян. Вона втупилася в Павла очима завбільшки з блюдця.

Її мозок раптом усвідомив масштаб катастрофи. П’ятеро суворих будівельників. У її ідеальній, вилизаної трикімнатній квартирі з кришталем у стінці й персиковими шпалерами.

З брудними чоботами, перфораторами й запахом перегару в її священній фортеці. Вона підскочила зі стільця так різко, що табурет із гуркотом відлетів до стіни. Чашка з недопитим чаєм перекинулася, заливши скатертину, але свекруха цього навіть не помітила.

Вона змахнула на підлогу серветку, порозкидала капці й кинулася в коридор.

— Мою квартиру не сміти чіпати! — видала вона дикий ультразвуковий крик, від якого в серванті дзенькнули чарки. — Не пущу! Поліцію викличу! Повбиваю всіх!

Схопивши своє пальто, вона навіть не стала влучати в рукави. Просто накинула його на плечі, ногою відчинила вхідні двері й кулею вилетіла на сходовий майданчик. Тупіт її ніг по сходах нагадував сходження лавини в горах. Вона помчала обороняти свою житлоплощу від міфічного Тараса та його братів, забувши про машину, про Олесеньку і про спільно нажите майно…👉Продовження, натисніть кнопку «Вперед» під рекламою👇👇👇