Я не стала сперечатися з чоловіком біля дверей квартири, а просто сказала те, після чого свято завмерло.

Дарина сіла поруч і обійняла її за плечі.

— Тримаєшся?

— Поки так.

— Він повернеться.

— Не знаю.

Соломія сказала правду. Думка про те, що чоловік може піти в день весілля й не повернутися, була порожня й холодна. На телефон приходили повідомлення від подруг: підтримка, захоплення, короткі фрази на кшталт «ти сильна» і «правильно зробила». Одна надіслала вогняний смайлик і написала: «Легенда». Соломія всміхнулася без радості. Легенда в білій сукні, сама серед келихів, із яких пішов увесь блиск.

Дарина допомогла прибрати зі столу, розкласти їжу по контейнерах, помити тарілки. Вони майже не розмовляли. До вечора квартира знову стала чистою, тільки надто порожньою. Сукня на вішаку в спальні нагадувала про те, яким мав бути цей день і яким став.

Ближче до ночі Дарина поїхала. Соломія ввімкнула телевізор для фону, але не бачила картинки. Телефон мовчав. Назар не писав і не дзвонив. Вона лягла вже після першої, так і не переодягнувшись повністю, і довго дивилася в темряву. Знову й знову поверталася до сцени на порозі. Може, можна було м’якше? Може, варто було дочекатися, поки гості підуть? Ні. Мовчання сприйняли б як згоду. А потім будь-який її спротив виглядав би примхою.

Заснула вона під ранок. Сон був важкий: гості, коридор, свекруха на порозі, двері, які ніяк не зачиняються. Розбудив її різкий дзвінок. Соломія схопилася з дивана, де задрімала, пом’ята, з важкою головою й сухим горлом. На годиннику було пів на десяту.

У вічко вона побачила Назара. Неголений, пом’ятий, із пакетом у руці. Соломія глибоко вдихнула й відчинила.

— Привіт, — сказав він тихо.

— Привіт.

Вони кілька секунд дивилися одне на одного, ніби не знали, якою мовою тепер говорити. Потім Назар простягнув пакет.

— Купив булочки. Свіжі. Подумав, ти не снідала.

Соломія взяла пакет і відступила. Він зайшов, зняв куртку, пройшов на кухню й сів. Вона поставила чайник, дістала теплі ванільні булочки. Поки вода закипала, тиша стояла обережна, як тонка крига.

— Мама зі мною не говорить, — сказав Назар, коли Соломія поставила перед ним горнятко. — Учора відчинила, подивилася й пішла в кімнату. Лягла до стіни. Я намагався пояснити — мовчання. Ніч провів на дивані. Зранку встав, а вона вже пішла на роботу. Ні слова, ні записки.

Соломія слухала мовчки.

— Я всю ніч думав, — продовжив він. — Як ми до цього дійшли. Мама тижні три тому знову почала про переїзд. Я спершу відмахувався. Потім вона тиснула: їй страшно, здоров’я, вона одна, я єдиний син. Потім придумала цей номер із ведучим. Сказала, буде красиво, всі зрозуміють, що вона тепер із нами. А я… — він скривився. — Я вирішив, що ти не станеш заперечувати. Або звикнеш потім.

— Тобто ти знав.

— Так.

Він підняв на неї очі.

— Я ідіот?

— Так, — сказала Соломія без злості. — Ідіот.

Назар кивнув так, ніби іншої відповіді й не чекав.

— Я тебе зрадив. У день весілля. Дозволив мамі вирішити за нас і навіть не спитав тебе. Мені соромно…