Я не стала сперечатися з чоловіком біля дверей квартири, а просто сказала те, після чого свято завмерло.

Свекруха ніби хитнулася від невидимого удару. Обличчя, ще секунду тому налите фарбою, різко посіріло. Вона вхопилася за спинку стільця, пальці ковзнули по лакованому дереву, ноги підкосилися. Назар рвонувся до неї, але Мирослава Павлівна вже опустилася біля порога важко, з глухим стуком, ніби її підкосила не слабкість, а зруйнована впевненість.

— Мамо! — скрикнув Назар, присідаючи поруч.

Гості заворушилися. Хтось кинувся по воду, хтось дістав телефон, хтось розгублено питав, чи треба викликати лікарів. Степан кинув мікрофон на тумбу й нахилився до Мирослави Павлівни.

— Мирославо Павлівно, як ви? Чуєте?

Вона сиділа, притулившись до одвірка, часто дихала, погляд бігав по обличчях. Потім повільно підняла очі на Соломію. В них було стільки ненависті, що жодна слабкість не могла її пом’якшити.

— Ти… — прохрипіла вона. — Ти що собі дозволяєш?

— Захищаю своє житло, — відповіла Соломія. — Те, за яке я платила сама.

Назар підняв голову. На його обличчі змішалися страх, докір і розгубленість.

— Соломіє, навіщо так? Це ж моя мати.

— Твоя, — кивнула вона. — Але квартира моя. І вирішувати, хто тут житиме, буду я.

— Ми тепер сім’я.

— Сім’я — це ти і я. У твоєї матері є свій дім.

Мирослава Павлівна підвелася, чіпляючись за одвірок. Ноги ще тремтіли, але злість швидко повертала їй сили. Вона випросталася й кинула сухо:

— Ми йдемо. Назаре, ходімо.

Назар залишився між ними, мов людина, яку поставили на край мосту й наказали вибрати бік. Він розумів, що вистава провалилася. Розумів, що Соломія має рацію. Але звичка слухатися матір тримала його міцніше за будь-які доводи.

— Назаре! — різко повторила Мирослава Павлівна. — Я сказала, йдемо.

— Мамо, зачекай…

— Негайно.

Вона схопила сумочку й вийшла. Слідом потягнулися її родичі: сестра, племінник, двоюрідні — люди, з якими Соломія майже не була знайома. Вони дивилися осудливо, хитали головами, хтось шепотів «сором який». Степан підняв мікрофон, сунув його під пахву й поспішив за ними.

На сходах голос Мирослави Павлівни зірвався на істеричні ноти. Десь унизу грюкнули спільні двері. У квартирі лишилася важка, налякана тиша. Свято закінчилося за кілька хвилин.

Гості почали розходитися. Подруги Соломії підходили, обіймали, шепотіли, що вона все зробила правильно. Інші бурмотіли ніякові слова, вибачалися, обіцяли зателефонувати й ішли, намагаючись не зустрічатися поглядом ні з нею, ні з Назаром. За десять хвилин у кімнаті лишилися тільки Соломія, Назар і Дарина.

Дарина стояла біля вікна, схрестивши руки, і дивилася на подругу так, ніби та щойно зупинила вантажівку, що неслася.

— Оце ти дала, — видихнула вона. — Я знала, що ти не слабка, але такого не чекала.

Назар сидів на дивані, стискаючи голову руками. Соломія не квапила. Нехай скаже першим. Нехай пояснить, як збирався жити після того, що влаштував.

Він підняв голову не одразу.

— Навіщо при всіх? — спитав він глухо. — Ти маму принизила.

— А ви мене не принизили? — Соломія сіла навпроти. — У день весілля, в моїй квартирі, перед гостями, ви влаштували цирк і вирішили, що я промовчу.

— Вона просто хотіла відчути себе частиною сім’ї.

— Частина сім’ї й господиня мого дому — різні речі. Ти це розумієш?

Він мовчав.

— Ви домовилися зі Степаном? — спитала вона. — Вирішили, що при людях я не наважуся заперечити?

Назар опустив очі.

— Я не думав, що ти так відреагуєш. Думав, усі посміються.

— Посміються? Твоя мати вже приносила сюди речі. Вона не гралася. Вона заселятися збиралася.

Він нічого не сказав. І це мовчання стало відповіддю.

— Їй справді самій важко, — нарешті видавив він.

— У неї є робота, квартира, знайомі. Їй важко не самій. Їй важко без контролю над тобою.

Назар схопився й пройшовся кімнатою.

— Чому обов’язково вибирати? Чому не можна нормально всім разом?

— Бо твоя мати не дасть нормально. Вона вирішуватиме, що мені готувати, куди ставити речі, як жити. А ти мовчатимеш, бо боїшся її образити.

Він зупинився біля вікна. У дворі темніли мокрі машини, ліхтар відбивався в калюжах. Довго мовчав, потім сказав:

— Мені треба до неї. Подивитися, як вона.

Соломія відчула, як усередині знову стиснулося, але стримувати його не стала.

— Їдь.

Він узяв куртку й вийшов. Двері зачинилися тихо. Соломія лишилася на дивані в білій сукні, серед неторканих закусок, вивітреного шампанського й весільного торта, який так і не дістали з холодильника. День, що мав стати початком сім’ї, перетворився на поле бою. Та жалю не було. Вона захистила свій дім. Якби промовчала, втратила б не тільки свято…