Я не стала сперечатися з чоловіком біля дверей квартири, а просто сказала те, після чого свято завмерло.

Соломія дивилася на нього уважно. Їй хотілося повірити, але довіра, ще вчора цілісна, тепер пішла тріщиною. Слова могли бути чесними. А могли бути просто спробою повернутися туди, де тепло, є чай і не треба ночувати на чужому дивані.

— І що далі?

— Далі я тут, якщо ти мене пустиш. Житиму з тобою. До мами їздитиму, допомагатиму, але не житиму з нею і не тягнутиму її сюди. Сім’я тепер ми з тобою.

Соломія довго вивчала його обличчя. Брехні не побачила. Можливо, він справді зрозумів. Можливо, тільки почав розуміти.

— Тоді слухай правила, — сказала вона. — Перше: Мирослава Павлівна приходить сюди лише за моїм запрошенням. Жодних раптових візитів, жодних сумок у передпокої, жодних заяв про господиню.

— Згоден.

— Друге: рішення про наше життя ухвалюємо ми. Не ти з мамою, не я сама, а ми вдвох. Якщо сперечаємося — обговорюємо. Але жодних таємних планів за моєю спиною.

— Згоден.

— Третє: квартира оформлена на мене і так лишається. Я не проти, щоб ти жив тут як чоловік. Але якщо все знову піде не туди, підеш ти. Не я. Зрозумів?

Назар болісно скривився, але кивнув.

— Зрозумів.

Соломія відпила чаю, відкусила булочку й тільки тоді сказала:

— Спробуємо. Але ще одна зрада — і все закінчиться одразу. Без умовлянь.

— Не буде, — тихо сказав він.

Вони снідали майже мовчки. Потім Назар пішов у душ, переодягнувся в чистий одяг, який лишався в Соломії ще до весілля. Вона прибирала зі столу й думала, чи не надто швидко пустила його назад. Але вона любила його. І хотіла, щоб у них вийшло. Тільки тепер не на одній надії, що життя саме все розставить, а на правилах, які не можна порушувати…