Я не стала сперечатися з чоловіком біля дверей квартири, а просто сказала те, після чого свято завмерло.

Дорогою додому Соломія майже всю дорогу мовчала. Назар помітив, що вона пішла в себе, і кілька разів намагався пом’якшити враження.

— Ти не бери в голову. Мама з усіма спершу обережна. Їй треба звикнути.

— Розумію, — відповіла Соломія, хоча розуміла не все.

Їй не хотілося сваритися через першу зустріч, але всередині вже з’явилося тонке занепокоєння. Мирослава Павлівна була не просто сувора. У її погляді жила звичка володіти. Вона дивилася на Соломію не як на жінку, яка може стати частиною родини, а як на загрозу — на людину, здатну відібрати в неї давно закріплене місце поруч із сином.

Літо промайнуло швидко. Назар залицявся красиво, але без театру: приносив квіти, кликав у кафе, допомагав вибирати дрібниці для квартири, сміявся з того, що Соломія по три рази перевіряла праску перед виходом. З ним було легко, і часом вона майже переставала думати про неприємний вечір у його матері.

Та Мирослава Павлівна не давала забути про себе надовго. Вона телефонувала Назарові по кілька разів на день. То треба було купити ліки, то в крані щось стукало, то стало самотньо, то просто захотілося почути голос сина. Телефон міг задзвонити в кіно, за вечерею, на прогулянці. Назар виходив, говорив упівголоса, повертався вже винуватий і починав поглядати на годинник.

Соломія спершу мовчала. Потім одного разу обережно сказала:

— Може, не все треба вирішувати одразу? Іноді можна передзвонити пізніше.

Назар подивився на неї з щирим подивом.

— Це ж мама. Як я можу не приїхати, якщо їй щось треба?

Відповідь була така проста, що сперечатися виявилося безглуздо. Соломія дедалі чіткіше бачила: у цій зв’язці головне місце поки що займала не вона. І все ж вона сподівалася, що після весілля все зміниться. Назар відчує себе чоловіком, збудує окрему сім’ю, перестане жити за першим покликом. Надія була тонка, але чіпка, і Соломія трималася за неї міцніше, ніж варто було.

Пропозицію Назар зробив у серпні, в міському парку, коли сонце вже ховалося за деревами. Вийшло майже по-кіношному: доріжка, золотаве світло, каблучка, одне коліно. Соломія розплакалася ще до того, як вимовила відповідь, і сказала «так». Назар підхопив її, закружляв, пообіцяв, що вона ніколи про це не пошкодує. Того вечора їй так хотілося вірити, що вона дозволила собі не думати ні про дзвінки, ні про холодний погляд Мирослави Павлівни, ні про те, як наполегливо ця жінка тримає сина біля себе…