Я не стала сперечатися з чоловіком біля дверей квартири, а просто сказала те, після чого свято завмерло.

Бентежило тільки одне: Назар жив із матір’ю. Він пояснював це просто, м’яко, так, що спершу й сперечатися було ні про що.

— Мамі самій важко, — казав він. — Батько давно помер, вона все на собі тягнула. Я в неї один. Не можу ж я взяти й зникнути, ніби вона мені чужа.

Соломія кивала. Турбота про батьків не здавалася їй вадою. Мирослава Павлівна, мати Назара, зовсім не виглядала безпорадною літньою жінкою: їй було трохи за п’ятдесят, трималася вона бадьоро, працювала бухгалтеркою в невеликій фірмі. Та Назар повторював, що мати звикла до його присутності, що після смерті чоловіка спиралася лише на сина, що без нього їй страшно залишатися самій.

Перше знайомство з Мирославою Павлівною відбулося за два місяці. Назар сказав, що мама хоче побачити дівчину, про яку він усе частіше говорить. Соломія хвилювалася сильніше, ніж очікувала. Купила торт, вибрала строге сіре плаття, в дорозі перебирала безпечні теми: робота, ремонт, погода, побутові дрібниці, які не мають зачепити нікого.

Квартира Назара та його матері була в старому невисокому будинку. Дві кімнати, чисто, акуратно, але повітря ніби застрягло десь у минулому: важкі меблі, килим, сервант із посудом, запах випічки й полірованого дерева. Мирослава Павлівна відчинила сама. Невисока, зібрана, з короткою стрижкою й прямим поглядом, від якого мимоволі хотілося випростатися. На ній був домашній халат, накинутий поверх кофти.

— Заходь, — сказала вона без усмішки. — Назар розповідав.

Соломія простягнула коробку з тортом.

— Добрий день, Мирославо Павлівно. Дуже рада познайомитися.

Жінка взяла коробку, затримала погляд на наліпці й ледь помітно стиснула губи.

— Купований, — вимовила вона так, ніби вже поставила першу позначку в невидимому списку недоліків. — Гаразд, поставимо.

На кухні стіл був накритий заздалегідь: салати, курка, картопля, чайник. Пахло смачно, але Соломія майже одразу відчула себе не гостею, а людиною, яку посадили навпроти суворої комісії. Назар метушився, наливав чай, намагався розповідати про роботу, але його мати їла мовчки й час від часу дивилася на Соломію оцінювально, холодно, ніби вибирала не людину, а річ.

— Ти в салоні зв’язку, здається, працюєш? — нарешті спитала Мирослава Павлівна.

— Так. Менеджеркою.

— Зрозуміло. Робота, звісно, простенька. Доходи там, мабуть, невеликі?

Соломія відчула, як спалахнули щоки, але змусила себе відповісти спокійно:

— Жити можна. Є премії, інколи беру додаткові зміни.

— А житло в тебе яке? Знімаєш?

— Своє. В іпотеці.

Мирослава Павлівна тихо хмикнула.

— В іпотеці — це ще не зовсім своє. Скільки років платити?

— Довго. Двадцять.

— Оце так, — протягнула вона. — Щомісяця віддавати таку суму. Не страшно?

— Я даю собі раду.

Назар поспішно втрутився, почав розповідати чергову кумедну історію з будівництва, але напруга вже осіла на кухні щільним шаром. Коли Соломія йшла, Мирослава Павлівна сказала ввічливе «заходь ще». Тільки очі в неї були такі ж холодні, як на початку вечора, і в цьому запрошенні не відчувалося ані крихти бажання побачити її знову…