Я не стала сперечатися з чоловіком біля дверей квартири, а просто сказала те, після чого свято завмерло.

Весілля призначили на жовтень. Після ремонту й регулярних платежів грошей лишалося небагато, тож вирішили не влаштовувати пишного торжества: близько сорока гостей, невеликий ресторан у центрі, просте меню, без зайвої розкоші. Та щойно розмова зайшла про підготовку, Мирослава Павлівна пожвавішала так, ніби чекала цього моменту.

— Я допоможу все організувати, — заявила вона на першій зустрічі. — У мене в таких справах досвід. Молодим краще не забивати голову дрібницями.

Соломія не стала заперечувати. Їй навіть здалося, що спільна справа може зробити стосунки теплішими. Але дуже швидко з’ясувалося, що допомога Мирослави Павлівни означає повний контроль. Ресторан вибрали не той, який подобався Соломії, а інший — «солідніший», як сказала майбутня свекруха. Меню вона погодила сама. Ведучого теж знайшла серед знайомих.

Степан, чоловік років шістдесяти, широкий, рум’яний, з гучним голосом і звичкою ляскати людей по спині, з’явився на зустрічі в костюмі дивного відтінку й одразу почав розповідати старі жарти про тещ, п’яних гостей і першу шлюбну ніч. Сам із них сміявся голосніше за всіх, а між історіями непомітно діставав із кишені маленьку фляжку. Соломія слухала, усміхалася з ввічливості й розуміла, що їй усе це не подобається. Але починати війну перед весіллям вона не хотіла.

Тим часом Мирослава Павлівна стала дедалі частіше з’являтися в Соломії вдома. Без попередження. Натискала кнопку біля входу, піднімалася з пакетами й казала:

— Я тобі суп принесла, Соломійко. Ти ж цілий день працюєш, коли тобі нормально готувати?

Соломія готувати вміла. Не складні страви на пів дня, але суп, котлети, кашу, макарони — без проблем. Та заперечувати було важко: Мирослава Павлівна вже проходила на кухню, відчиняла холодильник, розкладала контейнери й попутно оглядала все довкола. Її погляд затримувався на полицях, стільцях, фіранках, шафі — наче вона наперед вирішувала, що і куди переставить.

Одного разу вона зупинилася посеред кімнати й сказала майже лагідно:

— Маленька в тебе квартирка. Нічого, утрьох якось улаштуємося. Я людина скромна, багато місця мені не треба.

Соломія завмерла.

— Утрьох?

— Ну звісно. Після весілля я переїду. Назар казав. Мені самій нудно, та й вам допомога буде.

Усередині в Соломії ніби обірвалася тонка струна.

— Мирославо Павлівно, ми такого не вирішували.

— Як це не вирішували? — жінка звузила очі. — Син сказав, що питання обговоримо.

— От саме. Обговоримо. Після весілля. Удвох із Назаром.

Майбутня свекруха кивнула, але кивок не був згодою. Радше це було терпляче «поки хай думає, що сперечається». Увечері Соломія подзвонила Дарині.

— Вона вже заселятися зібралася? — подруга не стала пом’якшувати голос.

— Схоже на те.

— Соломіє, це твоя квартира. Твоя. Не Назара, не його мами, не спільна сімейна площа. Пустиш — потім сама ж будеш зайвою.

— Я розумію, — втомлено сказала Соломія. — Але що зараз робити? Скандал влаштовувати, коли весілля на носі?

— Краще зараз неприємна розмова, ніж потім чужа сумка у твоїй шафі й свекруха за твоїм столом. Не мовчи. Чуєш?

Соломія пообіцяла, але тривога не зникла. Сукня вже висіла в шафі, ресторан був оплачений, запрошення розіслані. Їй хотілося вірити, що все можна вирішити спокійно. Назар зрозуміє. Вони поговорять. Дорослі люди ж мають уміти домовлятися.

За тиждень до весілля Назар прийшов увечері, сів на диван і довго не починав розмови. Соломія звіряла список гостей на ноутбуці, але з його обличчя вже зрозуміла: він приніс не новини, а проблему.

— Соломіє, мама знову переживає, — нарешті сказав він. — Каже, їй самій зовсім погано. Може, хай поживе з нами якийсь час? Ну, хоча б пів року. Поки звикне, що я одружився.

Соломія повільно закрила ноутбук.

— Ти зараз серйозно це пропонуєш?

— Вона ж моя мати.

— Твоя. А для мене вона майже чужа людина, яка мене не приймає і вже подумки переставляє мої речі.

— Ти надто гостро реагуєш. Мама просто обережна.

— Назаре, цю квартиру я витягла сама. Три роки. Сама. Ти розумієш, що для мене це означає?

Він відвів очі. Потім сказав, що краще повернутися до розмови після весілля, і пішов раніше, ніж зазвичай. Соломія лишилася в тиші, слухаючи, як його кроки розчиняються за дверима, і вперше не просто відчула, а майже напевно зрозуміла: щось готується без неї. Щось, де її згоду збираються замінити обставинами…