Я повела чоловіка вечеряти до свекрухи після того, як він переказав їй усі гроші, але за її дверима на нас чекала несподівана картина

Дем’ян зрозумів, що перед ним не вдячна учениця й не довірливий син. Перед ним стояла жінка, яка не боялася ні карми, ні проклять, ні лляної туніки з дерев’яними намистинами. Він схопив з підлоги свій маленький рюкзак, відступив, зачепив ногою Остапове відро й вилаявся найземнішим чином, остаточно втративши просвітленість.

— Дикуни, — пискнув він уже з коридору.

Двері грюкнули. У вітальні лишилися троє, і тиша після відходу наставника стала ще неприємнішою. Любов Миронівна натягла краї кімоно на плечі, ніби шовкові дракони могли захистити її від сина. У її очах миготіли страх, роздратування й образа людини, яку не оцінили в момент духовного зростання.

Остап стояв посеред кімнати у важких чоботях і дивився на матір. Найбільше він нагадував людину, яка нарешті побачила не окремий обман, а весь довгий ланцюг обманів одразу. Погляд у нього був не злий, а втомлений і бридливий.

— Мамо, — промовив він глухо. — Ти сказала, що в тебе прорвало труби. Що сусіди подають до суду. Що вода по коліна. Я виніс тобі всі наші заощадження. Усе, що ми з Мартою збирали на машину. А ти сидиш тут у новому халаті, їси делікатеси з цим клоуном і називаєш мою дружину паразитом.

Любов Миронівна швидко зрозуміла, що сльози не допоможуть, і вибрала звичну зброю — напад.

— А що такого? — різко сказала вона, випростуючись. — Ви молоді, ще заробите. Я на тебе життя поклала, між іншим. Мені теж хочеться пожити для себе, розвиватися, відпочивати. Ви мені допомагати не хочете, твоя Марта кожну копійку рахує, усе під себе гребе. Я що, маю до кінця днів сидіти без радості? Мені людина пояснила: мої канали достатку закриті через вашу жадібність.

Вона говорила впевнено, майже переможно, і Марта на мить навіть здивувалася. Ні сорому, ні жалю. Лише образа на те, що виставу зірвали до фінальної сцени.

Остап повільно зняв гумові рукавички й кинув їх у відро. Потім подивився на стіл, на матір, на Марту, яка вже сховала конверт у внутрішню кишеню худі. За ці кілька хвилин він ніби подорослішав. Не помудрішав, не став жорсткішим — просто позбувся тієї дитячої сліпоти, яка роками робила його зручним.

— Знаєш, мамо, — тихо сказав він, — твої канали достатку тепер точно закриті. Наглухо. Від нас ти більше не отримаєш нічого. Ні на труби, ні на таблетки, ні на наставників, ні на чергову термінову біду. Подзвони Наді. Може, вона захоче слухати про чакри. Я більше не буду…