Я рік доглядала хвору свекруху сама, а перед смертю вона залишила мені дивне прохання

У квартирі він поклав матір на диван, поправив їй подушки, поставив поруч воду і тут же заговорив, поспішаючи, ніби боявся, що дружина встигне поставити зайве запитання.

— Мене відправляють за кордон. На рік. Спільний проєкт, складання обладнання, все серйозно. Це шанс, розумієш? Зарплата буде зовсім інша, плюс відрядні.

— На рік? — Марина розгублено дивилася то на нього, то на свекруху. — Богдане, у твоєї мами рак. Ліки коштують величезних грошей. Догляд потрібен постійний. Як я сама?

— Я переказуватиму, — швидко сказав він. — Ось картка. ПІН — дата нашого весілля. Там усе буде нормально, не накручуй себе.

— Але ж ти її син.

— І саме тому я мушу заробити на лікування, — роздратування майнуло в його голосі й тут же зникло під шаром удаваної турботи. — Марино, мені теж важко. Але зараз треба потерпіти.

Він обійняв її на прощання надто швидко. Коли його куртка торкнулася її обличчя, Марина вловила чужий запах — терпкі солодкуваті парфуми, зовсім не схожі на її власні.

Двері зачинилися. У квартирі стало так тихо, що було чути, як Ганна Василівна важко втягує повітря.

— Він давно пішов, дівчинко, — прошепотіла вона з дивана. — Тільки сьогодні тілом вийшов.

Перші тижні Марина трималася на самій упертості. Вставала о п’ятій ранку, вмивала свекруху, міняла підгузок, готувала рідку кашу й терпляче годувала з ложечки, вмовляючи проковтнути хоча б кілька ковтків. Потім бігла на роботу з обличчям, яке вже не рятувала косметика. Під очима залягли сірі тіні, руки пахли антисептиком, у голові постійно дзвеніла тривога: чи встигне вона повернутися вчасно, чи вистачить ліків, чи не почнеться напад.

Начальник двічі викликав її до себе. Говорив обережно, майже по-доброму, але сенс був ясний: постійні запізнення, помилки у звітах, втома на обличчі — все це не може тривати безкінечно. Марина кивала, обіцяла виправитися, а сама думала тільки про те, що вдома на дивані лежить жінка, якій нікому подати води.

Ночі були гірші за дні. Ганна Василівна прокидалася від болю, кашляла до синяви, просила перевернути її на інший бік, щоб не з’явилися пролежні. Марина ставила будильники через кожні дві години, але часто прокидалася раніше — від власного страху. Іноді вона сиділа на краю дивана й рахувала вдихи свекрухи, боячись почути паузу, яка виявиться останньою.

Богдан дзвонив щонеділі. На екрані він виглядав засмаглим, бадьорим, навіть помолоділим.

— Ну як ви там? — питав він. — Тримаєшся?

— Тримаюся, — відповідала Марина.

— Гроші надійшли?

— Надійшли. Тільки їх мало.

— Там утримання, страховки, податки, я ж казав. Не все одразу можна вивести.

Вона слухала, дивлячись на своє відображення в нічному вікні: тонке змарніле обличчя, волосся, стягнуте в недбалий хвіст, очі людини, яка надто давно не спала. На картку приходило п’ятнадцять тисяч. Решта, за словами Богдана, зникала в якихось обов’язкових платежах. Із вісімдесяти тисяч її заощаджень залишилося п’ять. Потім вона позичила в подруги двадцять. Потім відкрила кредитку з лімітом у п’ятдесят.

Однієї грудневої ночі, після особливо тяжкого нападу у свекрухи, Марина майже годину прибирала кімнату. Ганну Василівну вирвало, потім вона плакала беззвучно від сорому й болю, а Марина витирала їй обличчя й повторювала, що нічого страшного, що вона поруч, що все добре, хоча нічого доброго вже не було.

Коли свекруха нарешті задрімала, Марина пішла на кухню й відкрила банківський застосунок. Треба було зрозуміти, чи вистачить грошей на чергову упаковку ліків. Акаунти після весілля вони так і не розділили, і тому вона побачила не тільки свої витрати…