Я рік доглядала хвору свекруху сама, а перед смертю вона залишила мені дивне прохання
Гірськолижний курорт. Ресторан — п’ять тисяч. Готель — дванадцять за ніч. Магазин спортивного спорядження — сорок. Останню покупку було зроблено годину тому, поки вона навколішки відмивала підлогу в кімнаті хворої жінки.
Марина сиділа, не кліпаючи, і відчувала, як усередині щось повільно ламається без звуку. Потім згадала про хмарне сховище: Богдан колись дав їй пароль, щоб завантажити весільні фотографії. Папка називалася просто: «Відпустка». Усередині були засніжені схили, басейн із панорамним краєвидом, білі халати на ліжку в дорогому номері. І Олеся Верба — та сама «просто знайома». Фарбоване світле волосся, лижний костюм, келих у руці, усмішка людини, в якої все прекрасно.
На наступному знімку Богдан обіймав її на тлі засніжених дерев. Він сміявся широко й вільно. У цьому сміхові не було ні вмираючої матері, ні дружини з потрісканими руками, ні боргів, ні брехні.
Марина подивилася на свої долоні. Шкіра потріскалася від води й антисептика, нігті поламалися, подушечки пальців пекли. Ці руки годували його матір, міняли білизну, тримали миску під час нападів, а він у цей час вибирав коханці дорогі речі й писав дружині про переговори.
Телефон випав у неї з рук. Із кімнати долинув кашель. Марина підвелася не відразу. Сльози текли по обличчю, але це були не сльози безпорадності. Усередині підіймалася гаряча, щільна лють. Та Марина, яка ще вранці намагалася виправдати чоловіка, закінчилася тієї ночі. Залишилася інша — з мокрими щоками, але ясними очима. Її тримав у цій квартирі тільки обов’язок перед хворою жінкою. Любов до Богдана померла так само тихо, як гасне лампа, коли перегорає нитка.
Ганна Василівна згасала день у день. Марина знала про зраду чоловіка, але мовчала. Не могла й не хотіла приносити цю брудну правду до ліжка жінки, яка помирала. Свекруха й без того страждала так, що кожне зайве слово здавалося жорстокістю.
За вікном кілька діб поспіль мела хуртовина. У будинку сталася аварія з опаленням, батареї стали ледь теплими, і Марина вкривала Ганну Василівну двома ковдрами, підкладала грілки, сама сиділа поруч у пуховику. На кухні холонув чай, у коридорі горів нічник, а в кімнаті пахло ліками й морозом, який ніби просочувався крізь стіни.
Тієї ночі дихання свекрухи стало рідким, зі свистом, наче повітря проходило крізь зламані міхи. Марина сиділа біля дивана й тримала її за руку. Раптом Ганна Василівна розплющила очі. Каламутна пелена на мить зникла, погляд став гострим, майже молодим.
— Марино… підійди ближче.
Марина нахилилася. Сухі пальці вчепилися в її зап’ясток так міцно, що стало боляче.
— Я все знаю, — прошепотіла Ганна Василівна. — І про його відрядження знаю. І про ту жінку. Він не на роботі, доню.
— Не треба, вам не можна хвилюватися…
— Мовчи. Мені вже ніколи берегти себе. Слухай уважно. Богдан не мій по крові. Ми з Назаром знайшли його немовлям біля лікарні. У хуртовину. Він був у коробці, зовсім маленький, із незажившою пуповиною.
Марина завмерла. Слова здавалися неможливими, але обличчя свекрухи було таким ясним, що назвати це маренням вона не могла…
