Я рік доглядала хвору свекруху сама, а перед смертю вона залишила мені дивне прохання
— Після похорону поїдеш у село, — провадила Ганна Василівна, притягуючи її ближче. — У літній кухні є льох. Там ящик із картоплею. Під ним копай. Бляшана коробка. Все, що там, — тобі. Чуєш? Тобі залишила. Ти мені стала дочкою, справжньою. А він… він чужим виявився не тільки по крові.
— Мамо… — вихопилося в Марини, і вона сама злякалася цього слова.
Ганна Василівна ледь помітно всміхнулася. На мить її змучене обличчя розгладилося.
— От тепер правильно, — прошепотіла вона. — Посидь поруч. Я дуже втомилася.
Її рука ослабла. Дихання стало тихішим, потім між вдихами лягла довга пауза. Марина чекала наступного вдиху, але його не було. Вона сиділа нерухомо, все ще зігріваючи в долонях холодніючу руку, а за вікном хуртовина замітала місто, двір, дороги — ніби накривала білою пеленою все, що було раніше.
Вона набрала Богдана. Спочатку один раз, потім другий, третій. Телефон мовчав. Після шостого дзвінка прийшло повідомлення: «На зустрічі, говорити не можу. Що сталося?»
Марина довго дивилася на екран, потім написала: «Мама померла».
Дві позначки про прочитання з’явилися одразу. Відповіді не було.
Він подзвонив через три години. На той час лікар уже констатував смерть, потрібні служби оформили документи, а Марина сиділа на кухні й дивилася в одну точку.
— Як це? Коли? — голос Богдана тремтів так переконливо, що в неї звело щелепи. — Я ж тільки недавно з нею говорив! Матусю моя…
— Ти їй два місяці не дзвонив, — сказала Марина рівно. — Я щодня бачила її телефон.
— Ти зараз у шоці, — відразу відповів він м’яким, поблажливим тоном. — Тобі здається, що ти щось пам’ятаєш, але ти змучена. Марино, послухай. Я не зможу приїхати. Проєкт на фінальній стадії. Якщо зірвуся зараз, усе завалиться, мене просто викинуть.
— На похорон матері ти теж не приїдеш?
— Не тисни на мене! — роздратування прорвалося назовні, але він швидко пом’якшив голос. — Я все поверну. Все компенсую. Тільки потерпи ще трохи. Ти ж сильна.
Похорон Марина організувала сама. У невеликій залі крематорію зібралися сусіди Ганни з села, дві далекі родички з іншого міста, кілька колег Марини, які прийшли не з цікавості, а тому, що бачили, як вона трималася останні місяці. Вони допомагали з вінками, мовчки обіймали її, підносили воду.
Поруч із фотографією Ганни Василівни, перев’язаною чорною стрічкою, стояв планшет. З екрана дивився Богдан у темній сорочці на тлі білої стіни готельного номера. Він плакав красиво — з вологими очима, з рукою на грудях, із надломленим голосом.
— Матусю, пробач мені… Я так хотів устигнути, так старався заробити тобі на лікування…
Сусідки шепотілися, витираючи очі хустками:
— Бідний син, так далеко, не зміг попрощатися.
— Видно ж, убивається.
— Ганна завжди ним пишалася..
