Я рік доглядала хвору свекруху сама, а перед смертю вона залишила мені дивне прохання
Марина стояла біля труни й приймала співчуття. Вона кивала, дякувала, але всередині від кожного схлипу на екрані в неї піднімалася нудота. Вона знала, що за цими сльозами стоять засніжені схили курорту, дорогий номер і Олеся з келихом у руці.
Кремація обійшлася в сорок тисяч — останні гроші з кредитки. Поминальний обід коштував ще п’ятнадцять, і їх довелося знову позичати в подруги, яка вже важко зітхала, бачачи її ім’я на екрані телефону. Дев’ять днів, сорок днів, документи, довідки, урна, черга в конторі — все це Марина пройшла як уві сні. Сліз на людях не залишилося. Вона виплакала їх ночами біля дивана Ганни Василівни.
Богдан надіслав коротке повідомлення: «Прах залиш у міському колумбарії, так зручніше буде приїжджати».
Марина всміхнулася, прочитавши це. Він не збирався приїжджати нікуди. А Ганна Василівна хотіла повернутися в село, до старого дому, до землі, де прожила життя і де під ящиком із картоплею лежала її остання воля.
До села Марина добиралася довго. Спочатку тряским автобусом розбитою зимовою дорогою, потім випадковою попуткою до околиці. Старий дім Ковалів стояв біля яру, за похиленим парканом, серед засніженого бур’яну. Віконниці були прибиті навхрест, хвіртка скрипіла так жалібно, ніби скаржилася на самотність. Замок не піддавався, доки Марина не знайшла в сараї пляшечку олії й не капнула в заіржавілу шпарину.
У хаті пахло сирістю, мишами й давно не топленою піччю. Павутина затягла кути, на підлозі лежали сліди дрібних лап, на стіні висіла вицвіла фотографія молодих Ганни й Назара. Марина поставила урну на комод поруч із цією фотографією, запалила свічку перед старою іконою й довго стояла, не знаючи, що сказати.
Ночувала вона на продавленому дивані, не роздягаючись, укрившись усіма ковдрами, які знайшла в шафі. Від них пахло нафталіном, пилом і чужою старістю. Дім рипів під вітром, щось шаруділо на горищі, свічка потріскувала біля ікони, відкидаючи по стінах живі тіні. Марина не спала. Вона думала про слова Ганни Василівни й боялася світанку так само сильно, як чекала на нього.
Коли небо посіріло, вона взяла із сараю лопату й пішла до літньої кухні. Невелика будівля в глибині двору давно осіла, двері розбухли від сирості й відчинилися тільки після того, як Марина навалилася на них плечем. Усередині стояла стара буржуйка з перекошеними дверцятами, на полиці темніли каструлі, банки із засохлим варенням вкривав товстий шар пилу.
Кришка льоху виявилася важкою, завіси заскрипіли. Марина спустилася вниз хиткими сходами, підсвічуючи собі телефоном. Сирі стіни блищали, повітря було холодним і глухим. На полицях стояли порожні банки, у кутку — ящики з пророслою картоплею. Найбільший із них вона насилу зсунула вбік. Потім підняла лопату й почала копати.
Глина була щільною, злежаною, ніби не хотіла віддавати те, що зберігала стільки років. Марина працювала мовчки, важко дихаючи, аж поки метал лопати не вдарився об щось тверде. Вона опустилася навколішки й почала розгрібати землю руками. Під нігті забився бруд, пальці заніміли від холоду, але вона не зупинилася, доки не витягла бляшану коробку, обмотану кількома шарами плівки й перев’язану мотузкою.
На ґанку літньої кухні, під низьким сірим небом, вона розірвала плівку й відкрила кришку. Усередині лежала банківська виписка, жовтий конверт із сургучевою печаткою і складені вчетверо аркуші…