Я спокійно оплатила свій рахунок, бо вже знала: справжня відповідь чекатиме їх на парковці

— Може, хтось із твоєї роботи. Може, колишній чоловік. Чому одразу я?

— Бо крім тебе й твоєї сім’ї ніхто не злиться на мою машину так, ніби вона особистий ворог.

Він почав виправдовуватися, потім ображатися, потім казати, що вона стала підозрілою й жорстокою. Ярина вимкнулася. Розмовляти було безглуздо.

Наступний удар прилетів на роботу.

Людмила Романівна якимось чином знайшла номер її начальника, Віктора Леонідовича, й подзвонила йому. Представилася стурбованою родичкою. Розповідала, що Ярина останнім часом нервова, нестабільна, зривається на близьких, працює на знос і, можливо, вже не справляється з навантаженням. Натякала обережно, але досить ясно: така співробітниця може зашкодити репутації відділу.

Віктор Леонідович викликав Ярину до себе.

— У вас удома щось сталося? — спитав він без тиску. — Мені дзвонила ваша свекруха.

Ярина відчула, як обличчя спалахнуло від сорому.

— Я розлучаюся, — сказала вона чесно. — Мати чоловіка намагається тиснути на мене всіма способами. Вибачте, якщо це зачепило роботу.

Начальник якийсь час дивився на неї, потім кивнув.

— Особисті справи — це особисті справи. Як до фахівчині в мене до вас претензій немає. Ви одна з найсильніших співробітниць у департаменті. Працюйте спокійно. Якщо хтось іще дзвонитиме з такими розмовами, секретарка просто не з’єднає.

— Дякую, — видихнула Ярина.

Вона вийшла з кабінету з відчуттям водночас приниження й вдячності. Бруд таки долетів до роботи. Але їй повірили. І це було важливо.

Фінальним акордом у цій низці атак стала поява Богдана біля її дверей. Не самого. З ним була Людмила Романівна. І валізи.

Ярина поверталася з магазину, коли побачила їх у коридорі. Свекруха стояла біля дверей так упевнено, ніби мала право не лише чекати, а й увійти.

— Ми прийшли миритися, — урочисто оголосила вона.

Богдан переминався поруч, не піднімаючи очей.

— Богдан усе зрозумів, — продовжувала Людмила Романівна. — Він готовий попросити пробачення. Правда, синочку?

— Ярин, — тихо сказав він, — давай спробуємо спочатку. Я справді все зрозумів. Я навіть готовий жити окремо від мами.

— От, — підхопила свекруха. — Ми знімемо йому житло десь поруч. Ти будеш його навідувати, він приходитиме до тебе. Поступово все налагодиться. Ми знову станемо сім’єю.

Ярина дивилася на них і не могла зрозуміти, сміятися чи злитися.

— Ви серйозно? Після проколотих шин, дзвінків на роботу, погроз і вистав біля під’їзду ви вирішили, що я відчиню двері?

— Не драматизуй, — Людмила Романівна ступила ближче. — Це й дім мого сина теж.

— Ні. Це моя квартира. Він тут не прописаний і власником не є.

— Пусти нас, — голос свекрухи зірвався. — Ти зобов’язана!

Вона спробувала відтиснути Ярину плечем, коли та відчиняла двері. Ярина швидко ступила всередину, але Людмила Романівна поставила ногу в проріз.

— Приберіть ногу.

— А то що?

Ярина дістала телефон і голосно сказала:

— Поліція? Добрий день. До мене намагаються проникнути в квартиру люди, які мені погрожують. Адреса…

Ногу прибрали миттєво. Людмила Романівна відступила, обличчя її перекосилося від злості.

— Ти пошкодуєш.

— Усі погрози повторіть при свідках, — сказала Ярина й зачинила двері на всі замки.

Серце билося так сильно, що долоні тремтіли. Вона притулилася до дверей спиною. Це була перемога, але після неї не стало легше. Ярина зрозуміла: доки вони не відчують реальних наслідків, вони не зупиняться.

Наступного дня вона зустрілася з Олесею в маленькому кафе в центрі. Подруга прийшла з блокнотом, ручкою й виразом обличчя людини, яка більше не збирається терпіти чужу нахабність навіть заочно.

— Вони намагалися потрапити до мене в квартиру, — сказала Ярина. — З валізами. Людмила Романівна поставила ногу в двері.

Олеся коротко вилаялася собі під ніс.

— Значить, оборонятися замало. Треба переходити до юридичного тиску.

— Що можна зробити?

— Перше — розлучення йде. Друге — машина. Третє — погрози, дзвінки, спроба проникнення, зіпсовані шини, наклеп на роботі. По кожному епізоду збираємо докази. Заява по шинах є?

— Так. Чеки теж.

— Чудово. Начальник підтвердить дзвінок?

— Думаю, так.

— Родичі, яким вона розповідала гидоти?

— Тітка Раїса точно.

Олеся записувала швидко.

— Нам потрібен ще один важіль. Щось, після чого Богдан зрозуміє, що краще підписати угоду й зникнути.

Ярина замислилася. І майже одразу згадала аварію. Ту саму, після якої продала свою машину, додавала гроші, домовлялася з другим водієм і рятувала Богдана від наслідків.

— Коли він розбив стару машину, він був нетверезий, — сказала вона тихо. — Ми тоді не викликали дорожню поліцію. Я домовилася з водієм другої машини й заплатила йому компенсацію.

Олеся підняла очі.

— Контакти лишилися?

— Можливо. У старому телефоні.

— Знайди. Якщо ця людина підтвердить, що Богдан був за кермом у такому стані, це серйозний аргумент. Навіть якщо справа давня, сам факт стане чудовим важелем.

Увечері Ярина дістала з дальньої шухляди старий смартфон. Він був розряджений, запилений, із тріщиною на захисному склі. Вона під’єднала його до зарядки й довго чекала, поки екран оживе. Коли телефон нарешті увімкнувся, вона перегорнула контакти й знайшла ім’я: Максим — аварія.

Вона довго сиділа з телефоном у руці. Їй було ніяково. Ця людина не мала стосунку ні до її шлюбу, ні до розлучення, ні до Людмили Романівни. Але потім вона згадала проколоті шини й дзвінок начальникові. Вони не соромилися втягувати сторонніх.

Максим відповів після третього гудка.

— Слухаю.

— Добрий вечір. Мене звати Ярина. Ми з вами зустрічалися після аварії… Білий кросовер, мій чоловік тоді був за кермом.

— Пам’ятаю, — сказав він після короткої паузи. — Той упевнений чоловік, який ледь стояв на ногах?

Ярина мимоволі заплющила очі.

— Так. Я розлучаюся. Він претендує на машину. Мені може знадобитися підтвердження, що того дня він був нетверезий.

Максим хмикнув…