Я возив «ВАНТАЖ 200» Але одну ніч я не забуду

У конторі пахло кавою й старим папером. На стіні висіла карта, по якій хтось колись прокладав мирні маршрути: заводи, склади, магазини. Тепер по тій самій карті, мабуть, водили пальцем зовсім інші люди.

Сергій Павлович сидів за столом, гортав якісь папери. «Живий?» — спитав він, не підводячи голови. «Поки що так», — спробував пожартувати я. «Молодець. Як дорога?» «Нормально. Холодильник глюкнув, але Михайло під’їхав, полагодив». «Знаю, — він кивнув. — По зв’язку доповідав».

«Перший рейс завжди такий. Машина перевіряє водія». Він нарешті підвів на мене очі.

«І що ти думаєш про свою роботу, Артеме?» «Думаю, що…» Я зам’явся, добираючи слова. «Не з найприємніших, але гроші…» «Гроші, — перебив він, — єдине, що зараз іще має вагу».

«Усе інше — розмови». Пауза. «Тільки от одне…» — вирвалося в мене.

Я відразу пошкодував, що почав, але зупинитися вже не зміг. «Мені здається, там ззаду не всі були мертві». Він завмер, підняв брови.

«Це з чого ти так вирішив?» «Стукіт був. Кілька разів. Ніби…» Я зробив жест долонею.

«Може, вантаж зсунувся. Або ящик. Може, дорога, нерви — все разом», — спокійно відповів він, але в його голосі з’явилася сталь.

«Слухай сюди, Артеме. Твоє завдання — бачити дорогу й табло температури. Усе. Якщо почнеш слухати те, що тобі ввижається, швидко з’їдеш з глузду. А психи за кермом мені не потрібні». Він відкинувся на спинку стільця, дістав конверт, поклав його на стіл.

«Оце…» Він злегка підштовхнув конверт у мій бік. «Твоя причина не ставити зайвих запитань». «А якщо я все одно ставитиму?» — спитав я, навіть не вірячи, що кажу це вголос.

Він усміхнувся. Без тепла. «Тоді в тебе буде один-єдиний шанс устигнути вийти з машини, перш ніж це запитання поставить тобі хтось інший. Там, де відповідають інакше». Я взяв конверт. Він був важкий.

І в той момент зрозумів дві речі. Перша: я справді вліз у роботу, з якої просто так не йдуть, грюкнувши дверима. Друга: все найстрашніше в цьому рефрижераторі ще попереду. На другий рейс я їхав уже іншою людиною.

Якщо вперше я тримався за думку «просто тіло, просто робота», то тепер у голові сиділо одне. «А що, як там справді хтось ворушився?» Два дні я намагався переконати себе, що це нерви. Перераховував гроші з конверта, прикидав, скільки таких рейсів треба, щоб закрити кредити й, може, колись зняти нормальне житло, щоб не слухати за стіною чужі сварки й дитячий плач.

Уночі прокидався від того самого «тук-тук», яке тепер чулося в будь-якому звуці: у сусідніх дверях, у батареї, навіть у власному серці. Коли подзвонив Сергій Павлович, я відповів одразу, хоча стояв під душем.

«Артеме, збирайся. Сьогодні о 21:00 на базі. Машину вже підготували».

«Знову туди ж?» «А в нас не так багато варіантів маршрутів, — сухо відповів він. — Відмітишся в Михайла. Решту він скаже. Не запізнюйся». Зв’язок обірвався. Я ще хвилину стояв під струменем води, намагаючись змити не стільки піт, скільки відчуття, що хтось ізсередини дивиться мені в потилицю крізь стіни ванної…