Я возив «ВАНТАЖ 200» Але одну ніч я не забуду
На базі було жвавіше, ніж уперше. Крім мого рефрижератора, стояли ще дві машини. Одна менша, друга така сама, як моя.
Біля них курили, жартували. Хтось пив каву з пластикових стаканчиків. Михайло махнув мені рукою.
«О, місцевий філософ під’їхав. Давай сюди». Поруч із ним стояв хлопець років тридцяти з гаком, у темній толстовці й спортивних штанях.
Обличчя обвітрене, втомлене, але в очах дивна суміш цинізму й дуже глибокого, давнього страху. «Знайомся, — сказав Михайло. — Це Діма. Теж на рефрижераторі. Уже майже рік». «Здоров».
Діма простягнув руку. Долоня шорстка, з мозолями. Робоча, не кабінетна.
«Перший рейс пережив, значить, не зовсім скляний». «А що, хтось не переживає?» Я хотів сприйняти це як жарт, але вийшло погано. Діма всміхнувся.
«Тут головне не слухати й не думати. Дивися на дорогу й на табло. Якщо почнеш вдивлятися в те, що везеш, довго не протягнеш».
Михайло тим часом далі роздавав вказівки. «Так, Артеме, маршрут той самий до певної ділянки. Далі тебе поведуть по рації. Діма йде пізніше, у нього інший пункт вивантаження. Холодильник перевірили, пломби поставили». Він кивнув у бік моєї машини.
«Твоє завдання — довезти». «А що там сьогодні?» — не витримав я. «Те саме, що й завжди, — відповів Михайло, не моргнувши. — Офіційно — тіла. Неофіційно — тобі цього знати не треба». Діма всміхнувся, кинув недопалок, розтер його носком. «Якщо дуже хочеш знати, звідки там стукіт, — сказав він тихо, так, щоб Михайло не почув, — запам’ятай: не всі, кого вважають мертвими, вже померли. Іноді їх сюди привозять ще живими, щоб потім використати як треба». Я подивився на нього, не вірячи. «Ти зараз серйозно?» «А як ти думаєш, чому Михайло так репетує: “Не відчиняй кузов”?» Діма знизав плечима.
«Щоб ти не побачив, як вантаж іноді дихає». Він сказав це спокійно, майже буденно. І це було страшніше за будь-які крики.
Другий виїзд був схожий на перший, але тепер кожне миготіння світла, кожен звук я сприймав як сигнал. Траса за містом зустріла порожнечею. Фари вихоплювали з темряви уламки шин, мертвих собак на узбіччі, відблиски очей у лісосмугах, де сиділи чи то кішки, чи то люди, чи то хтось третій.
Температура трималася ідеально, як за підручником, плюс чотири. Холодильник гудів рівно, не підвиваючи. Здавалося б, ідеальні умови, щоб заспокоїтися.
Але всередині все було насторожі. Я прислухався до кожного клацання, кожного скрипу. Кілька разів здавалося, що знову чую тук, але звук розчинявся у вібрації підвіски.
На одному зі знайомих блокпостів мене вже впізнали. «Знову ти», — всміхнувся один із військових. «І знову це».
«Робота така», — відповів я. «Робота», — повторив він, ніби пробуючи слово на смак. «Гаразд, їдь». Ніхто не просив відчинити кузов.
Ті, хто перевіряв, чіплялися очима за печатки, за штамп, за слова «перевезення загиблих», як за виправдання того, що не треба дивитися всередину. Усе було тихо до середини шляху. Я вже майже почав вірити, що другий рейс мине легше за перший, аж раптом на рівній ділянці дороги, де навіть ям майже не було, це сталося знову.
Спершу один удар. Потім ще два. Частіше.
Тук. Тук-тук. Я відчув, як шкіра на руках вкрилася сиротами, хоча в кабіні було справді холодно.
«Досить», — прошепотів я, сам не розуміючи, до кого звертаюся — до себе чи до того, хто за спиною. «Досить уже». Стукіт повторився.
Цього разу з невеликим проміжком, ніби хтось справді намагався привернути увагу, вибираючи моменти між тряскою. Я скинув швидкість, трохи притис машину до узбіччя, не вмикаючи аварійку: не хотів привертати зайвих очей. Радіо раптом зашурхотіло, перейшло на якусь хвилю, де говорили про прогноз погоди.
Голос диктора здавався знущальним. «Місцями можливий дощ, температура повітря вночі від нуля до плюс п’яти». Температура повітря.
За відчуттями, температура в кабіні впала до мінус десяти. Я взяв рацію. «База, прийом».
Мовчання. Тільки фонові шурхоти. «База, це Артем».
«У мене… Стукіт у кузові. Повторюється. Я…» «Артеме», — вийшов на зв’язок голос Михайла. «Ти зараз де?» Я назвав приблизну ділянку. «Зрозумів. Слухай уважно. Не зупиняйся. Продовжуй іти тим самим ходом. Стукіт — це не твоя проблема. Довезеш — далі розберуться. Ясно?» «А якщо там хтось…» «Живий?»
«Артеме…» Голос став жорстким. «Якщо хочеш і далі отримувати гроші й дожити до старості, не став цього запитання вголос. Ні мені, ні собі, ні тим більше комусь іще».
Зв’язок обірвався. І тут із кузова долинув не стукіт, а протяжний, ледь чутний стогін. Це не міг бути шум підвіски, не міг бути скрегіт металу…
