Я вийшла заміж, вважаючи себе безплідною, але за два місяці лікар сказала те, до чого я не була готова

Я більше не ненавиджу Олега й не перекладаю на нього всю провину за свій біль. Він був неправий у багатьох речах. Я була наївна в багатьох речах. Нас обох життя вдарило по найслабших місцях, і ми обоє довго не вміли говорити правду без страху.

Тепер я хочу тільки одного: виростити дітей поруч із ним, наскільки нам вистачить сил і чесності. А потім, коли Мирон і Соломія стануть дорослими, створять свої сім’ї, можливо, приведуть до нас онуків, ми з Олегом сидітимемо на балконі, грітимемося на сонці й дивитимемося, як маленькі ноги бігають по підлозі. Може, мовчатимемо. Може, перезирнемося й без слів зрозуміємо: все було не дарма.

Напевно, це й був би добрий фінал. Але життя не любить остаточних крапок. У двадцять шість ніхто не повірив би, що я зможу народити. У день весілля ніхто не сказав би, що ми з Олегом доживемо до звичайної, майже спокійної сім’ї. Навіть я сама не повірила б.

Тому я більше не кваплю події й не боюся наперед. Що прийде — те зустріну. Я вже вмію падати й підніматися. Вмію плакати у ванній, а потім іти в аптеку. Вмію читати документи, коли руки тремтять. Вмію тримати на руках двох дітей і розуміти, що неможливе інколи просто приходить пізніше.

І якщо мене спитати, чи щаслива я, я не відповім одразу. Моє щастя не гладеньке. У ньому є шрами, тривожні ночі, недовіра, яку я так і не змогла повністю вигнати з серця. Але в ньому є Мирон, Соломія, теплі долоні Олега, запах дитячого шампуню, малюнки на холодильнику, тихі вечори й мій власний внутрішній голос, якому я нарешті навчилася вірити.

Мені цього вистачає. А решта — як буде…