Я вже збирала речі чоловіка, певна, що він розтринькав наші заощадження. Деталь, що позбавила нас дару мови
Двері ванної кімнати розчахнулися з такою силою, що ручка вдарилася об стіну коридору. Із хмари теплого вологого пару вилетів чоловік. Він явно кинув голитися на пів справи. Великий махровий рушник, нашвидкуруч обгорнутий навколо стегон, сповз з одного плеча, мокре після душу темне волосся стирчало в різні боки смішними голками, а на лівій щоці й підборідді все ще залишалася густа біла смуга ментолової піни для гоління. У його розширених очах читалася непідробна тривога.
— Ти чого? Пожежа? Щось сталося? Лесю, ти чого на підлозі сидиш? — він кинувся до неї, на ходу намагаючись поправити рушник, його босі ноги ляпали по паркету.
— Гроші зникли. Усі, — видихнула Олеся. Вона навіть не підвела на нього очей. Вона дивилася просто перед собою, на порожню відчинену шухляду комода, застиглим, скляним поглядом людини, чий всесвіт щойно зруйнувався.
Руслан різко загальмував, не дійшовши до неї кількох кроків. Він завмер, ніби наткнувся на невидиму стіну. Крапля води зірвалася з його мокрого волосся й упала на плече. Піна для гоління почала повільно, пузирячись, осідати й текти з підборіддя на шию, але він навіть не спробував її витерти. Здавалося, він перестав дихати.
— Які гроші? Іпотечні? Ти серйозно зараз? Лесю, подивися на мене. Ти серйозно? — його голос здригнувся, втративши свою звичну впевнену басовитість.
— Схожа я на людину, яка жартує?! — Олеся раптом схопилася на ноги, копнувши наволочку, що лежала на підлозі. Адреналін ударив у кров, змушуючи її метатися в тісному просторі між ліжком і комодом, як загнаного звіра. — Я їх тиждень тому перевіряла! Своїми власними руками! Я все перерахувала, Руслане! Все було на місці! До копійки!
Руслан повільно підняв руку, стер з обличчя рештки осілої піни, розмазавши її по шиї. Він мовчки зняв із плеча рушник і різким, роздратованим рухом кинув його на незастелене ліжко. Його обличчя на очах змінювалося. Тривога зникла, поступившись місцем граничній зосередженості. Погляд став серйозним, чіпким, навіть жорстким. Він обвів очима кімнату, ніби шукаючи сліди злому, хоча обоє розуміли, що їх немає.
— Так. Стоп. Давай заспокоїмося і будемо мислити раціонально, — сказав він, намагаючись говорити рівно, хоча в голосі дзвеніло напруження. — Хто заходив у квартиру за цей тиждень? Згадуй. Кожен день, кожну людину.
Олеся завмерла посеред кімнати, обхопивши себе руками за плечі, ніби їй раптом стало нестерпно холодно. Вона прикусила нижню губу до болю, змушуючи свій панічний мозок працювати, і почала повільно, нервово загинати пальці на тремтячій руці:
