Я завжди всміхалася, коли батьки жартували про пологовий, але одного разу вирішила продовжити цей жарт по-своєму.

Удома Оксана дістала теку з паперами. Чек на швейну машину лежав між договором на квартиру й старим страховим полісом. Там само знайшлися квитанції на праску, набір лапок і частину інструментів — усюди було вказане її прізвище.

Письмову вимогу вона склала без погроз і звинувачень. Перелічила речі, що їй належать, і запропонувала узгодити час, коли їх можна оглянути й забрати. Окремо зазначила, що журнал мірок, тканини й усе, пов’язане зі старими договорами, залишиться в салоні.

Перший примірник Оксана відвезла особисто. Двері відчинила помічниця, але з-за перегородки відразу з’явилася Людмила й не дозволила їй узяти папір.

— Знову вирішила влаштувати виставу?

— Просто підпиши, що отримала вимогу.

— Нічого підписувати не стану.

— Тоді надішлю рекомендованим листом.

— Надсилай хоч самому головному начальникові. Поки не вибачишся, сюди не зайдеш.

— Мені не потрібна твоя робота. Я прийшла по власні речі.

— З чого ти взяла, що вони власні? Купила на гроші, отримані в цьому салоні.

— Ці гроші були моєю зарплатою.

Людмила всміхнулася криво.

— Зарплатою? Ми тримали тебе з жалю. У будь-якого іншого господаря за таку повільність ти давно опинилася б за дверима.

Помічниця стояла поруч і не підводила очей. Оксана поклала аркуш на тумбу. Мати взяла його кінчиками пальців і повернула до відкритої сумки.

— Може, ще поліцію покличеш розбиратися в сімейних справах?

— Якщо іншого виходу не залишите, покличу…