Як моя спроба допомогти місцевому «монстрові» розкрила головну таємницю нашого села

Істота стояла нерухомо й дивилася на неї. Клапті мішковини на її постаті перестали ворушитися, ніби навіть вони прислухалися. І Варварі здалося, хоча потім вона ніколи не була в цьому певна, що постать стала трохи вищою.

Ненабагато, на сантиметр, на два. Ніби істота випросталася, ніби щось усередині неї розправилося: те, що було зім’яте й стиснуте так довго, що забуло, як це — бути прямим. Вони стояли так одне навпроти одного, розділені двадцятьма кроками кладовищенської землі — вчителька й істота.

Молода жінка й колективна тінь двадцяти трьох забутих дітей. І жодна зі сторін не рухалася, бо цей момент був надто крихким для руху, як перший лід на калюжі, що тріскає від подиху. Потім істота зробила крок.

Один маленький крок у бік Варвари. Зупинилася, ніби питаючи дозволу. Варвара не ворухнулася, не відступила.

Істота зробила ще крок, і ще. Вона йшла повільно, обережно, як ходять діти, коли бояться, що їх проженуть. І з кожним кроком Варвара бачила її дедалі виразніше.

Зблизька, на відстані витягнутої руки, вона виглядала інакше, ніж здалеку. Мішковина, з якої складалася її постать, була неоднорідною. У ній можна було розрізнити клапті різного кольору й фактури.

Це були шматочок дитячої сорочки в смужку, уривок байкової ковдри, клапоть грубого полотна. Якісь тасьми, мотузочки, нитки. Ніби істота була зшита з одягу тих, кого вона вміщала.

Ніби кожна дитина лишила в ній шматочок себе. Буквально, матеріально: пасмочку тканини, яка була останнім, що торкалося її тіла перед тим, як її опустили в землю. І очі.

Зблизька очі були не плямами, а двома неглибокими западинами, в яких тлів тьмяний янтарний вогник. У цьому світлі, якщо дивитися довго, не кліпаючи, можна було побачити рух, миготіння. Ніби за цими двома вогниками змінювалися обличчя.

Вони змінювалися швидко, одне за одним. Це були дитячі обличчя, розмиті, нечіткі, але живі. Або неживі, але колись живі.

Варвара простягнула руку. Повільно, долонею догори, як простягають руку бродячому собаці, якого приручають. Не для того, щоб схопити, а щоб показати: «Я не заподію зла. Я тут. І я не йду».

Істота схилила свій горб голови набік, як роблять діти, коли чогось не розуміють. Потім одна з її ганчір’яних рук піднялася й торкнулася долоні Варвари. Дотик був ледь відчутним, якби на шкіру лягло павутиння або теплий видих.

Ні ваги, ні тиску. Лише тепло, несподіване, бо істота виглядала холодною, мертвою. А насправді була теплою, як дитяча рука, вийнята з-під ковдри.

Вони стояли так, може, хвилину, може, п’ять. Потім істота прибрала руку, відступила на крок і повернулася до могил. Постояла, ніби прощаючись, і почала розчинятися.

Не йти, не тікати, а саме розчинятися. Її обриси ставали прозорими, мішковина ніби стоншувалася, світло в очах тьмяніло. За кілька секунд на місці істоти лишилося тільки легке коливання повітря, як марево над гарячою землею влітку, хоча надворі стояв листопад.

Варвара опустила руку. Пальці, яких торкнулася істота, поколювало, як після довгого перебування на холоді. Вона піднесла долоню до обличчя й подивилася.

На шкірі нічого не було: ні сліду, ні плями. Лишилося тільки відчуття тепла, яке поволі згасало, як згасає свічка. Вона зібрала ковдру, термос, підняла з землі кружку й пішла додому.

Йшла повільно, не озираючись. У голові було порожньо й ясно, як буває після довгого плачу, коли сльози скінчилися й лишився тільки спокій, виснажений, але справжній. Біля ґанку школи вона зупинилася й сказала в темряву.

«Я повернуся. Щоночі, якщо треба. Поки не зроблю те, що потрібно». Ніхто не відповів, але Варвара й не чекала відповіді. Вона знала, що її чують…