Як моя спроба допомогти місцевому «монстрові» розкрила головну таємницю нашого села

Або що тобі не байдуже?» «Мені не байдуже», — сказала Варвара.

Парамон кивнув: «Оце він і чує. Вони ж, сироти ці, вони все життя чекали, що комусь до них буде діло. Живими не дочекалися, то хоч тепер».

Варвара хотіла спитати, хто такий поминальник, звідки він узявся, що він таке. Але Парамон випередив її: «Не питай того, чого я не знаю. Я стара людина, багато чого бачив, а розуміти перестав давно».

«Знаю одне: він не злий. Він сумний. Найсумніший з усіх, кого я зустрічав — і живих, і неживих».

До середини листопада зошит на пеньку заповнився до половини. Варвара нарахувала двадцять три імені — двадцять три дитини, яких не пам’ятав ніхто з живих. Щоранку, знімаючи зошит із пенька, вона відчувала, як важчає цей маленький предмет.

Не фізично, а якось інакше: ніби кожне вписане ім’я додавало йому ваги, якої не виміряти жодними терезами. І тоді вона вирішила, що час побачити істоту зблизька. Час поговорити, хай навіть без слів.

Час зустрітися віч-на-віч, якщо в неї є обличчя. З тим, хто пам’ятає тих, кого забули всі. Є речі, страшніші за смерть.

Одна з них — бути забутим. Не просто померти, не просто лягти в землю, а зникнути так повно й остаточно, що за рік, за п’ять, за десять років жодна людина на землі не скаже твого імені. Ні пошепки, ні вголос, ні навіть подумки.

Ти був, і тебе не стало, і ніхто не помітив різниці, ніби тебе взагалі не було. Оця думка не давала Варварі спати ночами. Вона лежала у своїй комірчині на залізному ліжку, слухала, як за стіною шкребуться миші, і думала про двадцять три імені.

Про імена, записані кривими дитячими літерами в учнівському зошиті в клітинку. Двадцять три дитини, двадцять три життя, від яких не лишилося нічого, крім прізвиськ і горбочків на дальньому краї кладовища. І однієї кошлатої істоти, яка щоночі приходить до них і робить те, що мали б робити люди, але не робили.

Варвара почала копати, але не землю, а папери. У шкільній комірчині, зі стосами списаних підручників і стінгазет десятирічної давнини, вона знайшла архів. Це була картонна коробка, перев’язана мотузкою, всередині якої лежали документи місцевої ради й школи за воєнні та повоєнні роки.

Частину паперів попсували миші, частина відсиріла й злиплася, але дещо вціліло. Першою вона знайшла зошит обліку сирітського притулку. Це був товстий зошит у коленкоровій обкладинці з написом на першій сторінці.

«Книга реєстрації вихованців дитячого приймальника, розпочата у вересні 1941 року». Почерк був акуратний, учительський. Це був почерк Раїси Семенівни Дрокіної, тієї самої директорки притулку, яка померла від тифу в сорок четвертому.

Варвара відкрила зошит і почала читати. Кожен запис був короткий, як воєнне зведення: номер за порядком, ім’я, вік, звідки прибув, стан здоров’я при надходженні. І в правій графі — подальша доля.

Там стояли позначки «Переведений», «Вибув», «Переданий родичам». І одна позначка, яка траплялася частіше за інші — «Помер», дата. Варвара рахувала.

Номер перший: Антоніна, без прізвища, 4 роки, привезена з евакопункту, стан украй виснажений. У правій графі — «Померла, лютий сорок третього». Тоня Безпрізвищна — перше ім’я, яке написала істота в зошиті на пеньку.

Номер четвертий: Миколай, без прізвища, привезений із залізничної станції, приблизно 6 років, помер, березень сорок третього. Коля Привізний. Номер сьомий: Марія, без прізвища, знайдена на дорозі сама, вік близько 3-х років, померла, березень сорок третього.

Маша Нічия. Номер одинадцятий: Сергій, без прізвища, надійшов із запаленням легень, не підводився з ліжка, помер, квітень сорок третього. Сергій Ліжковий.

Варвара йшла за списком і звіряла з іменами із зошита на пеньку. Вони збігалися, всі до єдиного. І порядок збігався: істота перелічувала дітей не за абеткою, не за розташуванням могил, а в хронологічному порядку їхньої смерті.

Першою померла Тоня. Останнім, як Варвара перевірила, був записаний двадцять третім у зошиті на пеньку хлопчик на ім’я Єгорко Найт тихіший. Тихий хлопчик, який, за записами Дрокіної, жодного разу не заплакав за весь час у притулку й помер останнім у січні сорок четвертого.

Буквально за кілька тижнів до того, як від тифу померла й сама Раїса Семенівна. Двадцять три дитини, двадцять три смерті за півтора року. В одному маленькому притулку, в одному маленькому селі, в одній маленькій кімнаті, переробленій із корівника.

Варвара сиділа за вчительським столом. Перед нею лежали два зошити — притулківський і той, з пенька. І вона переводила погляд з одного на другий.

Почерк Раїси Семенівни — рівний, утомлений, що в останніх записах ставав дедалі нерозбірливішим, як у людини, яка пише через силу, долаючи хворобу. І почерк істоти — дитячий, кострубатий, ніби пише рука, яка колись уміла виводити літери, але розучилася. Або яка ніколи як слід не вміла, а тільки намагалася.

І ось тоді до Варвари дійшло. Не розумом, а чимось глибшим. Тим місцем усередині, де народжується розуміння, яке неможливо пояснити словами, але від якого перехоплює подих і горло стискається так, що ні вдихнути, ні видихнути.

Істота знала порядок смертей, бо вона і була цими смертями. Не кожною окремо, а всіма разом. Колективна пам’ять, сказав би вчений, але вчений би помилився…