Як моя спроба допомогти місцевому «монстрові» розкрила головну таємницю нашого села

Аглая дала, не питаючи, тільки подивилася підозріло. Варвара дійшла до пенька, поставила кружку на його пласку маківку й швидко пішла, не озираючись. Вранці кружка була порожня.

Молоко зникло повністю, без сліду. Навіть стінки кружки були сухі, ніби молоко не випили, а забрали, як забирають подарунок — цілком, із вдячністю. Варвара поставила кружку знову наступного вечора з молоком.

І знову вранці кружка була порожня. Так тривало тиждень: щовечора молоко, щоранку порожня кружка. Варвара не бачила істоти, не чула її.

Але вона відчувала, що послання прийнято, що контакт установлено, хай поки що односторонній. На восьмий день вона зважилася на наступний крок. Разом із кружкою молока вона поклала на пень тонкий учнівський зошит у клітинку й огризок олівця.

Вона не знала, навіщо це робить. Істота, яку вона бачила, не була схожа на щось таке, що вміє писати. Але педагогиня в ній вірила в силу зошита й олівця.

Вона вірила, що якщо ти даєш комусь можливість висловитися, рано чи пізно він нею скористається. Вранці молоко знову зникло. Зошит лежав на пні, розгорнутий на першій сторінці.

Варвара підняла його тремтячими руками й подивилася. На сторінці у верхньому кутку були написані два слова. Літери кострубаті, нерівні, стрибають, як у дитини, яка тільки вчиться виводити палички й гачечки.

Деякі літери були дзеркальними, інші наповзали одна на одну. Але прочитати можна було: там було написано «Тоня Безпрізвищна». Варвара сіла на землю просто біля пенька.

Ноги підкосилися, і вона просто сіла, тримаючи зошит на колінах і дивлячись на ці два слова. «Тоня Безпрізвищна». Не Іванова, не Петрова, не Козлова.

Безпрізвищна. Так записували в притулках дітей, чиїх батьків ніхто не знав і не шукав. Це була дівчинка без прізвища, без родини, без минулого.

Вона була похована на дальньому краї сільського цвинтаря в мішковині замість труни. Істота відповіла їй. Не голосом, не жестом, а ім’ям.

Ім’ям забутої дитини. Увечері Варвара знову поставила молоко й поклала зошит, розгорнутий на чистій сторінці. Вранці на ньому було інше ім’я — Коля Привізний.

Воно було написане тими самими кривими дитячими літерами. Це було ім’я, яке нічого не говорило живим, але для когось на тому кладовищі було єдиним, що лишилося від цілого життя. На третій ранок з’явилося ім’я Маша Нічия.

На четвертий — Сергій Ліжковий. Мабуть, його прозвали так, бо він не вставав із ліжка, або тому, що його знайшли в ліжку, або з якоїсь іншої причини, вже назавжди втраченої. Варвара записувала кожне ім’я в окремий зошит.

Свій, великий, у якому вела вчительські записи. Вона ставила дату, переписувала ім’я акуратним почерком і намагалася уявити собі дитину за цим ім’ям. Тоня Безпрізвищна — може, їй було три роки, а може, п’ять.

Може, в неї було світле волосся, а може, темне. Може, вона любила співати, а може, була тиха й мовчазна. Нічого цього Варвара не знала, але вона відчувала, що саме вимовляння імені вголос, навіть пошепки, навіть у порожній кімнаті — це вже маленький акт пам’яті.

Це було маленьке поминання. Імена приходили щоранку. П’яте, шосте, сьоме: Люба Великоока, Вітя Кашлюн, Шура Звідки Не Знаємо.

Кожне ім’я було прізвиськом, даним у притулку, бо справжніх прізвищ ніхто не знав. Кожне прізвисько було крихітним портретом, єдиним, що лишилося від дитини. Один штрих, одна деталь, але за нею стояло життя — справжнє, коротке, нещасне, але єдине.

Варвара ходила на роботу, вчила дітей, топила піч, перевіряла зошити, але думками весь час поверталася до пенька. До кривих літер на сторінці. До істоти, яка щоночі приходила, брала молоко й лишала ім’я.

Вона розповіла Парамонові. Старий вислухав, похитав головою: «Значить, він тобі довірився. Це рідкість, зазвичай поминальник людей сторониться, близько не підходить».

«Видно, відчув щось. Може, що ти не з лякливих?