Як моя спроба допомогти місцевому «монстрові» розкрила головну таємницю нашого села

Бо це була не просто пам’ять, це була присутність. Тоня, і Коля, і Маша, і Сергій, і всі інші 23 дитини, яких нікому було пом’янути, оплакати, навідати на кладовищі, вони не пішли. Вони не змогли піти, бо йдуть до тих, хто чекає, а їх ніхто не чекав.

І тоді вони лишилися тут, на цьому кладовищі, і злилися в одну істоту. Маленьку, кошлату, схожу на клубок мішковини — тієї самої, в яку їх загортали замість савана. Поминальник не був духом, не був привидом, не був домовиком.

Він був ними, усіма ними — двадцятьма трьома дітьми, які не могли піти, бо йти було нікуди. І не могли лишитися, бо лишатися було ні з ким. Вони вибрали єдине, що могли.

Вони стали дбати одне про одного, поправляти хрести на власних могилах. Виполювати траву, приминати землю на горбочках. Робити те, що за них мали б робити живі, але не робили.

Варвара сиділа за вчительським столом у порожньому класі, де ще пахло крейдою й дитячими валянками, закривши обличчя руками, і плакала. Вона плакала не від страху і не від жалю, вона плакала від сорому. Сором за всіх живих, за себе, за село, за округ, за людей, які втратили цих дітей двічі й не помітили.

Потім вона витерла обличчя, встала, прибрала обидва зошити в шухляду стола й вийшла на ґанок. Було вже темно, а на кладовищенському пагорбі серед дитячих хрестів миготіла маленька темна постать. Варвара стояла й дивилася.

«Я знаю, хто ви», — сказала вона тихо, звертаючись не до істоти, а до тих, кого вона вміщала. «Я знаю ваші імена, і я вас не забуду». Постать на пагорбі завмерла, ніби почула.

Постояла нерухомо, потім повернулася в бік Варвари. Відстань була надто великою, щоб побачити деталі, але Варварі здалося, що істота дивиться на неї. Не з осторогою, не з погрозою, а з чимось схожим на надію.

З тією слабкою, майже згаслою надією, з якою дивиться людина, що давно перестала чекати допомоги, але в глибині душі все ще не може не чекати. Варвара підняла руку й помахала. Просто по-людськи, як махають знайомому через дорогу.

Істота постояла ще мить, потім відвернулася й закульгала до наступного хреста. Наступного ранку в зошиті на пеньку не було нового імені. Натомість на сторінці тими самими кострубатими літерами було виведено одне слово: «Дякую».

Варвара стояла біля пенька, тримала зошит обома руками й відчувала, як у грудях щось зрушилося. Важке, кам’яне — те, що вона носила в собі від того самого дня, коли вперше побачила маленькі хрести без імен. Воно не зникло, ні, але зрушилося.

Воно звільнило місце для чогось іншого. Для рішучості: вона знала тепер, що їй треба робити. Вона мусила повернути цим дітям імена.

Не в зошиті, який ніхто не прочитає, а на хрестах, на табличках, уголос, при людях. Так, щоб усе село почуло й запам’ятало. Щоб кожен із двадцяти трьох перестав бути безіменним.

Щоб поминальникові більше не треба було ходити ночами й робити те, що мали б робити живі. Але це виявилося важче, ніж вона думала, набагато важче. Жодна людина при здоровому глузді не піде вночі на кладовище в глухому селі посеред густих лісів, щоб поговорити з істотою, яка не має обличчя.

Жодна нормальна, розсудлива, освічена людина цього не зробить. Варвара Чорногрива це розуміла. Вона стояла перед дзеркалом у своїй комірчині, дивилася на своє відображення.

Вона бачила бліде обличчя, темні кола під очима від безсонних ночей, волосся, зібране в тугий вузол, і говорила собі вголос. «Ти божевільна, Варваро Іллівно. Ти абсолютно точно божевільна».

А потім надягла пальто, намотала шарф, взяла ліхтар, термос із гарячим чаєм і стару ковдру, й пішла до кладовища. Був кінець листопада, перший сніг уже випав, але не ліг, а розтанув. Земля перетворилася на чавкучу багнюку, в якій ноги грузли по щиколотку.

Повітря пахло мокрою корою й палим листям. Температура трималася трохи вище нуля, і від кожного видиху перед обличчям здіймалася біляста пара. Місяць висів низько, повний, жовтий, який буває тільки в листопаді, коли небо чисте, а повітря прозоре.

І в його світлі кладовище виглядало як чорно-біла фотографія: різкі тіні від хрестів, білясті горбочки, темна смуга черемхи на дальньому краї. Варвара дійшла до пенька й сіла на розстелену ковдру. Притулилася спиною до огорожі, налила чаю, обхопила кружку обома руками, гріючи пальці.

Вона стала чекати. Час на кладовищі тече інакше: хвилини розтягуються, як гума. Кожен звук посилюється вдесятеро, а тиша між звуками стає фізично відчутною, тисне на вуха, на груди, на скроні.

Варвара чула, як десь далеко гавкає собака, як потріскує охолола земля, як шарудить вітер у голих гілках. І власне дихання — гучне, надто гучне для цього місця. Вона просиділа годину, може, півтори; чай охолов, пальці заніміли…