Як одна випадкова знахідка зруйнувала всі мої підозри щодо його «відряджень»

— Я розумію.

Ліза попрощалася й уже хотіла встати, але в неї раптом запаморочилося в голові, а в очах потемніло. Ліза прихилилася до стіни й могла б упасти, якби Іван Петрович не підхопив її й не посадив у старе крісло, що стояло біля вікна.

— Випийте води, — сказав він, простягаючи склянку мінералки.

Ліза зробила ковток, і бульбашки газу вщипнули горло й ударили в ніс. Вона несподівано для себе голосно гикнула. Ой! Ліза почервоніла від сорому, а запаморочення як рукою зняло.

— Нічого, — усміхнувся слідчий, — буває. Вам у який бік іти? Просто я збираюся у справах і міг би вас підвезти.

— Мені в центр треба, — зніяковіло відповіла Ліза, — але я сама дістануся, незручно якось вас турбувати.

— І мені туди ж, — бадьоро відповів слідчий, — тож не сперечайтеся, Єлизавето Федорівно, я допоможу. Та й не в тому ви стані, щоб на роботу йти. Візьміть відгул.

— Я не працюю вже рік, — відповіла Ліза, — тому відгул не потрібен.

— А чому? Хворієте? — спантеличено запитав Іван Петрович.

— Ні, я здорова, просто мій чоловік проти. Каже, що вчителька молодших класів — це професія невдячна й безгрошова. Мовляв, простіше вдома сидіти, туфлі дорожче коштують.

— Ну, а ви?

— А що я? — здивувалася Ліза.

— А ви самі любите свою роботу?