Як одна випадкова знахідка зруйнувала всі мої підозри щодо його «відряджень»

— насторожився Вадим.

Але Ліза не вшанувала його відповіддю, а лише мовчки дивилася йому просто в очі.

— І що тепер? — зло запитав він.

— Розлучення й дівоче прізвище, — всміхнулася Ліза. — Заяву я вже подала. Ти не проти?

Вадим зблід, схопився зі стільця й почав міряти кроками вітальню. Він мав вигляд людини, яка не завершила якоїсь справи, проваливши свою місію.

— Спадку бабусі все одно не буде. Ти ж думав, що я віддам тобі гроші?

Слова Лізи стали для чоловіка як грім серед ясного неба. Вадим похитнувся й закашлявся, захлинувшись емоціями. Потім перелякано подивився на Лізу.

— То ти все ж знайшла їх? Де?

— У банківській комірці, яку бабуся оформила на мене заздалегідь, — просто відповіла Ліза. — Цікаво, звідки ти винюхав про них? Адже я сама нічого не знала.

Вадим кинувся до валізи й почав викидати Лізині речі в надії знайти заповітні цінності.

— Дарма стараєшся, гроші вже в надійному місці. Я повернула їх туди, де їм і належить бути — під моїм контролем.

Ліза збрехала, і оком не змигнувши, щоб тим самим убезпечити себе від гніву чоловіка.

— Ти з глузду з’їхала! — загорлав Вадим, витріщивши очі. — Це ж мільйони! Півтора року коту під хвіст! Як же мені набридла твоя пика! Забирайся, це мій дім, геть звідси! Яке щастя, що я з тобою розлучаюся, курко! Геть!

Ліза раптом відчула не образу, а неймовірну легкість. Цілий рік вона приміряла на себе роль дружини, розуміючи, що це зовсім їй не пасує. Точніше, чоловік, який жив із нею поруч. Вона мовчки зібрала розкидані речі у валізу й пішла до виходу. На мить вона озирнулася. Вадим стояв увесь червоний і скуйовджений і з ненавистю дивився їй услід.

— А ти міг знайти ті цінності, якби захотів прикрасити зі мною ялинку старими іграшками, — сказала Ліза.

— Що?