Як одна випадкова знахідка зруйнувала всі мої підозри щодо його «відряджень»

Яка ще ялинка? Ти точно з глузду з’їхала! — зло процідив крізь зуби Вадим.

Ліза не відповіла, а просто пішла, тихо причинивши за собою двері. Їй не було куди йти, але це зовсім не хвилювало ту, що почала нове життя. А у валізі серед речей лежали старі ялинкові іграшки. Дорогою Ліза згадала про годинник, який купила чоловікові в подарунок. Вона залишила його на тумбочці в спальні.

«А й справді, до розставання», — здивовано подумала вона й зашагала в бік міського парку.

Ліза любила цей парк із дитинства. Сюди, до місцини біля невеликого озера, оточеного розлогими вербами й безліччю лавок, вони ходили з бабусею й подовгу сиділи, спостерігаючи за качками. Валіза своєю вагою відтягувала руку, і Ліза вирішила перепочити на одній із лавок. Але щойно вона ступила на хрумкий гравій доріжки, як почула дитячий вереск.

Якась дитина явно була налякана й потребувала допомоги. Ліза кинула валізу під вербою й побігла на крик. Кричала дівчинка років семи. Її інвалідний візок котився з пагорба просто в озеро, і вона нічого не могла вдіяти.

— Тату, тату! — несамовито кричала дівчинка, бачачи, що озеро все ближче.

Ліза скинула туфлі й стрімголов, босоніж, кинулася до дівчинки. Вона встигла вхопити візок за поручні й зупинити його перед самою кромкою води. Ліза взяла дівчинку, яка ридала від страху, на руки. Вона була така легенька.

— Тихо, тихо, малечо, не плач. Усе добре, я тебе тримаю, — заспокоювала вона дівчинку.

— Ти хто? — дівчинка терла заплакані очі кулачком. — А тато де?

Ліза озирнулася й побачила чоловічу постать, що бігла в їхній бік.

— Це він? — запитала вона в дівчинки й показала в його бік.

— Так, — усміхнулася дівчинка. — Тітко, а як тебе звати?

— Мене звати Ліза, а тебе?