Як спроба багача купити собі дружину на рік обернулася головним потрясінням у його житті

— спитав він. «Так.

Просто втомилася». Він не став заглиблюватися. У вівторок вона майже не їла за вечерею.

Поколупала виделкою в тарілці й відсунула. Сказала, що в офісі трохи нудило, мабуть, від спеки. Максим погодився вголос, але щось у ньому насторожилося.

У середу вона пішла з роботи в обід. Віка потім згадала про це побіжно, сама того не підозрюючи. Мовляв, Аня Сергіївна почувалася недобре, відпросилася.

Максим не спитав Аню про це ввечері. У четвер вранці він встав о шостій, як завжди. Пройшов повз її кімнату, двері зачинені, тихо.

На кухні кавомашина, ранкове світло. Усе як завжди. Він зібрався швидко, взяв ключі, вийшов і повернувся за хвилину, бо забув на столі в кабінеті потрібні документи.

Пройшов через вітальню, забрав папку. І в цей момент почув із ванної Аниної кімнати глухий звук. Квапливий, тихий, але виразний.

Він зупинився. Постояв кілька секунд у коридорі. Потім вийшов і зачинив вхідні двері без звуку.

Того дня він не міг зосередитися ні на чому. Нарада в діловому кварталі пройшла повз нього. Він відповідав на запитання механічно, думав про інше.

Подзвонив Дмитрові в обідню перерву. «Мені треба з тобою поговорити». «Щось сталося?» «Не знаю.

Можливо». Вони зустрілися в кав’ярні біля офісу Дмитра, о пів на другу, між його планірками. Дмитро прийшов з архітектурними роздруківками під пахвою і відразу зрозумів по обличчю Максима, що роздруківки зачекають.

«Говори», — сказав він. Максим сказав. Коротко, без деталей, про п’ятничний вечір у червні, про ранок після, про те, що три тижні вони обоє роблять вигляд, ніби нічого не було.

Про те, що він помічає в Ані щось змінене, втому, нудоту, спробу приховати і те, й інше. Дмитро слухав. Не перебивав, що для нього теж було зусиллям над собою.

«Максиме», — сказав він, коли той замовк. «Ти розумієш, що це може означати?» «Розумію». «І що ти маєш намір робити?»

«Не знаю. Вона нічого мені не каже. Може, вона сама ще не знає.

Або знає, але не вирішила, що з цим робити. Або знає і вже вирішила», — сказав Максим тихо. «І це лякає мене найбільше».

Дмитро дивився на нього довго. «Ти закохався в неї», — сказав він. Не запитання.

Констатація спокійна й точна. Максим не відповів. Дивився у вікно на міську вулицю.

«Так», — сказав він нарешті. У п’ятницю ввечері Максим повернувся додому о пів на дев’яту. Аня була в себе в кімнаті, двері зачинені, світло під дверима.

Він переодягнувся, вийшов на кухню, поставив чайник. Почекав. Вона не вийшла.

О пів на десяту він підійшов до її дверей і постукав. «Аню». «Одну хвилину».

Голос був рівний. Надто рівний. Двері відчинилися за хвилину з лишком.

Вона стояла у дверях у домашньому, широкі штани, футболка. Волосся прибране. Обличчя закрите, те старе перших днів, яке він уже відвик бачити.

«Я хотів спитати, чи повечеряла ти», — сказав він. «Не голодна». «Аню».

«Максиме, я в порядку. Просто втомилася». Він дивився на неї.

Вона витримувала погляд, рівно, без тремтіння. Але щось за цією рівністю було натягнуте до межі. «Добре», — сказав він.

«На добраніч». «На добраніч».

Він повернувся на кухню. Зробив чай. Сів.

Просидів так хвилин двадцять. Потім підвівся і зробив те, чого ніколи раніше не робив. Пройшов до ванної кімнати, тієї, якою користувався сам, яка була поруч із кухнею.

Навіщо він туди пішов, він потім не міг пояснити. Просто пішов. Ванна була чиста, як завжди.

Він уже майже вийшов, і тут погляд зачепився за сміттєве відро біля умивальника. Невелике, з відкидною кришкою. Воно не було в його ванній.

Це була Анина ванна, у неї була своя. Це було спільне, гостьове. І туди зазвичай ніхто не заходив.

Аня заходила. Максим стояв і дивився на відро кілька секунд. Потім повільно підняв кришку.

Усередині, під зім’ятим паперовим рушником, лежав білий пластиковий тест на вагітність. Дві смужки. Він стояв нерухомо довго, він не рахував скільки.

Просто стояв. У голові було незвично порожньо, ні паніки, ні розрахунків, ні негайного складання плану дій. Просто порожнеча, всередині якої повільно, як бульбашка з дна, підіймалося щось велике й тепле.

Він обережно опустив кришку. Вийшов із ванної, пройшов коридором до її дверей. Зупинився.

Притулився спиною до стіни поруч із дверима й стояв так, слухаючи тишу квартири. Із-за дверей не було чути жодного звуку. Він думав про те, що вона знає.

Уже знає і носить це в собі сама. За звичкою, наодинці, без тилу, як завжди. Як із вісімнадцяти років, із сумкою і ключем від кімнати в гуртожитку.

Він думав про те, що вранці вона може зібрати речі й піти. Мовчки. Бо так вона вміє.

Мовчки справлятися, мовчки йти, мовчки не просити допомоги. І він думав про те, що не дозволить цьому статися. Не тому, що договір.

Не тому, що гроші. Не тому, що бабуся. А тому, що за ці два місяці каша вранці й записки в холодильнику, і книжка класика на підвіконні, і її рівний голос опівночі на кухні.

Усе це стало тим, без чого його правильне, контрольоване життя раптом втратило сенс. Він відійшов від дверей. Повернувся до вітальні.

Сів у крісло. Став чекати ранку.

Суботній ранок почався рано. Максим не спав усю ніч. Просидів у кріслі до п’ятої, потім ліг, але так і не провалився в сон.

О шостій встав остаточно, вмився, вийшов на кухню. Поставив чайник. Сів за стіл і став чекати.

За вікном світало. Місто в суботу прокидалося повільно, без гулу машин, без квапливих кроків, без звичного тиску буднього дня. Тиша була майже сільською.

Липи у дворі стояли нерухомо в безвітряному ранковому повітрі. О пів на восьму в коридорі почулися кроки. Максим не обернувся.

Чув усе, як відчинилися її двері, як вона пройшла коридором, як зупинилася на секунду біля входу на кухню. Пауза, коротка, майже непомітна. Потім вона ввійшла.

Він повернувся. Аня стояла з дорожньою сумкою в руці. Тією самою, темно-синьою, з потертими ручками, яка приїхала сюди разом із нею наприкінці травня.

Одягнена по-вуличному, джинси, куртка, кросівки. Волосся прибране. Обличчя закрите, зосереджене, з тим особливим виразом, який він навчився читати за ці два місяці.

Так вона виглядала, коли ухвалила рішення і готувалася його виконувати. «Аню», — сказав він. «Максиме, я».

Вона запнулася. Це було незвично. Вона майже ніколи не запиналася.

«Мені треба піти. На кілька днів. Мені треба подумати про дещо».

«Я знаю», — сказав він. Вона завмерла. «Що ви знаєте?»…