Як упевнений у собі мільярдер отримав неочікувану відповідь від простої співачки

— З огляду на наполегливість деяких фотографів — напевно.

Вони засміялися, але сміх не прибрав проблеми.

Їхні стосунки ускладнювалися не лише увагою преси. Були речі глибші.

Родина Раяна, хоч і вважалася сучасною й освіченою, не відразу прийняла Еліну. Його мати, сильна й стримана жінка з бездоганними манерами, під час першої зустрічі була ввічлива, але холодна. Вона не сказала нічого грубого. Навіть усміхалася. Але Еліна відчула оцінювання одразу: походження, професія, минуле, скандал, чужа культура, непередбачуване життя артистки.

Пізніше Раян розповів їй частину розмови з матір’ю.

— Вона не з нашого кола, — сказала та за родинною вечерею, коли Еліна вийшла з кімнати. — Вона не знає наших традицій. Не розуміє, як улаштована така сім’я.

— Вона не зобов’язана ставати нашою копією, — відповів Раян. — Я люблю її саме за те, ким вона є.

— Любов прекрасна, сину. Але життя будується не лише на любові.

— Тоді, можливо, ми надто довго будували життя не на тому.

Еліна знала: він намагався захистити її від цих розмов. Але напруження все одно відчувалося. У поглядах родичів. В обережних запитаннях. У паузах, які виникали, коли хтось згадував її минуле.

Їй доводилося доводити, що вона поруч із Раяном не через гроші. Що вона не намагається зайняти місце, яке їй не належить. Що її кохання — не угода, не вдячність, не залежність.

Але ще важче було поєднувати їхні життя.

Кар’єра Еліни вимагала постійного руху. Один місяць — репетиції в одному місті, наступний — постановка в іншому, потім записи, фестивалі, гастролі. Раян теж не міг жити лише її розкладом: його компанії, родинні обов’язки, зустрічі, переговори й благодійні проєкти вимагали присутності.

Їхні стосунки поступово перетворилися на низку відеодзвінків, повідомлень серед ночі, коротких зустрічей в аеропортах, украдених вихідних, коли обоє прилітали кудись на добу, щоб просто побути поруч.

— Так не може тривати вічно, — сказала Еліна після особливо важкого тижня.

Вони сиділи в її тимчасовій квартирі у великому закордонному місті. За вікнами шуміла нічна вулиця, а між ними стояла втома, яку неможливо було сховати за усмішкою.

— Ми обоє виснажуємося, — продовжила вона. — Постійні перельоти, відстань, чекання. Я не можу кинути спів. Це не робота, Раяне. Це я.

— Я знаю.

— А ти не можеш кинути свої обов’язки.

— Теж правда.

— То що нам робити?

Раян довго дивився у вікно.

Потім повернувся до неї.

— Одружитися.

Еліна вирішила, що недочула.

— Що?

— Виходь за мене.

Вона схопилася.

— Раяне, це безумство.

— Можливо.

— Ми знайомі лише кілька місяців.

— Найважливіших у моєму житті.

— Твоя родина не готова.

— Вони звикнуть.

— Преса нас знищить.

— Вона й так старається.

— Ми навіть не розуміємо, як житимемо разом.

— Розуміємо достатньо, щоб захотіти спробувати.

Еліна дивилася на нього, не в змозі повірити, що він говорить серйозно.

А він опустився на одне коліно.

Не театрально, не для камери, не в переповненому ресторані під спалахи. Просто в її вітальні, серед утоми, недопитого чаю й розкиданих нот.

— Еліано Моро, — сказав Раян тихо, — я не обіцяю, що буде легко. Найімовірніше, буде важко. Дуже. Я не обіцяю, що відстань зникне, що люди перестануть говорити, що наші світи раптом стануть однаковими.

Він дістав каблучку.

Не велику, не показну, не схожу на демонстрацію статку. Витончену каблучку з одним чистим каменем і маленькими зеленими вставками довкола.

— Але я обіцяю, що не відступлю. Що обиратиму тебе щодня. Навіть якщо ми будемо в різних кінцях світу. Навіть якщо всі вважатимуть нас неможливими. Стань моєю дружиною. Моєю сім’єю. Моєю домівкою.

У Еліни по щоках потекли сльози.

Ця пропозиція була непрактичною, ризикованою, майже божевільною. У ній було надто багато майбутніх складнощів.

Але ще в ній було те, чого їй не пропонував ніхто: не порятунок, не угоду, не захист згори вниз.

Рівність.

— Так, — прошепотіла вона. — Так, я вийду за тебе.

Раян надягнув каблучку їй на палець.

— Зелені камені, — сказав він, помітивши її погляд. — Як твої очі. Я хотів, щоб це було не про ціну.

Еліна крізь сльози усміхнулася.

— А про що?

— Про тебе…