«Якщо ви дозволите мені залишитися, я приготую вечерю», — сказала бездомна дівчина вдівцю-фермеру

Він кивнув. Оксана відразу повернулася на кухню, закачала рукави й узялася до печі. Вигребла попіл, узяла дрова з кутка, розклала їх — вогонь зайнявся з першої спроби. Поки розгорялося полум’я, вона оглянула припаси. Знайшлися замочені бобові, шматок сала, картопляне борошно й кілька яєць. Картоплю дівчинка вже почистила. Мати вчила її готувати з того, що є під рукою. Вирішувала не щедрість запасів, а вміння ними розпорядитися. Тітка Марія потім допомогла їй опанувати цю науку дбайливого господарювання: Оксана знала, що й зі скромних запасів можна скласти повноцінну вечерю.

Менше години знадобилося, щоб кухня вперше за багато місяців наповнилася запахом справжньої їжі, який розійшовся по всій хаті. У чавунному горщику густішав суп, на блюді парувала варена картопля, у чорній пательні була готова яєчня. Тепло від печі потроху витісняло нежилий холод. Дім змінився ще до того, як хтось сів до столу.

Першою прийшла дівчинка. Завмерла у дверях із картопляним ножем у руці, вдивляючись у те, що відбувається, з голодною недовірою. Оксана не стала ставити запитань чи намагатися її розвеселити. Знайшла посуд, поставила три тарілки й накрила на стіл так буденно, ніби робила це тут багато років.

Господар увійшов із сином і теж затримався на порозі. Щось болісне майнуло в його обличчі, але Оксана не зрозуміла, яке саме почуття він стримав. Чоловік сів, влаштував хлопчика на колінах і якийсь час дивився на свою тарілку. Потім почав їсти. Проста вечеря, на яку в дівчини пішло менше години, здавалася йому чимось майже неймовірним. Можна було сісти й поїсти. Донька була поруч, їжа стояла перед нею, і зараз не треба було вибирати, кому допомогти першому, лишивши іншого чекати. До цього полегшення Михайло виявився так само неготовим, як і до появи незнайомки.

За вечерею майже не розмовляли. Дівчинка швидко впоралася з першою порцією й перевела погляд на каструлю. Оксана мовчки додала їй ще. Подяки не пролунало, але та увага, з якою дитина їла, важила зараз більше за ввічливі слова. Ім’я дівчинки — Софія — Оксана дізнається пізніше. Поки що перед нею була просто голодна маленька дівчинка, якій нарешті подали гаряче.

Чоловік їв повільніше. Ретельно пережовував, ніби це допомагало втримати те, що підступало до горла. Оксана помітила його зусилля й не заважала йому мовчати. У такому домі чоловічі сльози не вважалися тим, що можна показати чужій людині.

Немовля заспокоїлося й заснуло в батька на колінах, прочинивши рот. Коли з вечерею було покінчено, господар підвів очі.

— Позаду є порожня кімната. На ніч лишайтеся. Вранці поговоримо.

Оксана кивнула у відповідь і взялася до посуду. Він повів дітей, а вона вимила тарілки й каструлі, лишивши кухню чистою. Хутір укладався спати: десь удалині мукала корова, вітер ворушив дерева в саду, вуглини тихо потріскували.

Дорогою до своєї кімнати дівчина затрималася біля вітальні. Між дерев’яним розп’яттям і висушеним розмарином висів портрет жінки. Темне волосся, світлі очі, спокійна усмішка. Від погляду на неї в Оксани ворухнулося невиразне почуття, якому вона не знайшла назви. Не радість і не зовсім смуток. Вона відвела очі, ще не розуміючи, чому цей портрет так її зупинив.

Ліжко в задній кімнаті виявилося вузьким, матрац — тонким. Після ночей під деревами цього було досить. Оксана заплющила очі й стала слухати дім. Уперше за кілька тижнів тут не плакав ніхто: ні хлопчик, ні його сестра, ні батько. Вранці дівчина не знала, де переночує, а тепер за стіною спокійно дихали люди, яких вона нагодувала. Можливо, саме її рук і чекала ця вистигла піч…