Єгер знайшов у лісі покинутий мисливський будиночок, але справжня таємниця ховалася під підлогою
Приблизно за рік Дмитро повернувся до селища на початку жовтня, перед першим справжнім снігом. Ліс зустрів його без церемоній: ті самі струмки перетинали стежки, ті самі темні кедри тримали на гілках холодний туман, повітря знову пахло смолою й близькими морозами. Ніби довгої відсутності й не було. Лише Дмитро знав, скільки доріг і архівних коридорів лишилося в нього за плечима.
Грім жив у Григорія. Почувши кроки за хвірткою, пес зірвався з місця й налетів на господаря так, що Дмитрові довелося присісти. Лайка скиглила, намагалася лизнути обличчя й увесь час притискалася боком, перевіряючи, чи не зникне людина знову. Для собаки рік був величезним строком. Дмитро обійняв її обома руками й уперше за багато місяців відчув, що справді повернувся додому.
Поки він їздив по архівах, домом залишалися готельні кімнати, потяги й чужі кабінети. Там час вимірювався строками відповіді й номерами справ. Тут він знову став залежати від дощу, снігу й світла над деревами. Грома не цікавили ні вирок, ні газетні статті; псові було досить повернення господаря. Ця проста радість на кілька хвилин звільнила Дмитра від тягаря всього, що він збирався розповісти.
Григорій чекав на порозі. На столі вже стояли чай, хліб і проста їжа. Старий якимось чином вгадав не лише день, а майже й годину приїзду, хоча Дмитро не попереджав точно. «Живий», — промовив господар замість привітання. «Живий», — підтвердив гість. Вони сіли, і події цілого року поступово вклалися в одну довгу розмову.
Яворського затримали в листопаді. Слідство просувалося важко: захист оскаржував походження кожного паперу, намагався виключити записи й заперечував зв’язок сучасного бізнесу зі старою шахтою. Але у винесеному із шахти ящику лежали оригінали, фахівці підтвердили вік документів, фінансові перекази збіглися з маршрутами сировини, а зізнання Кравця пов’язало окремі епізоди в єдину схему. У серпні суд першої інстанції призначив Яворському чотирнадцять років ув’язнення з конфіскацією активів.
Закордонні рахунки заарештували, майно компаній передали під контроль слідства. Адвокати подали апеляцію, але юристи слідчої групи вважали доказову базу стійкою. Кравець визнав частину обвинувачень і дав свідчення на кількох впливових спільників. Ланцюжком були затримані ще семеро людей, четверо залишалися під слідством. Місцева адміністрація майже повністю змінилася, хоча Дмитро розумів: нова вивіска сама собою ще не означає нового порядку.
У справах семи зниклих офіційно визнали, що люди стали жертвами злочинної групи. Тіла чотирьох вдалося знайти в місцях, указаних одним із затриманих; трьох і далі шукали. Для родичів це була тяжка, але необхідна визначеність. Роками їм пропонували повірити в нещасні випадки, добровільні від’їзди й безслідні зникнення.
Ілля залишився місцевим поліцейським. За допомогу слідству йому оголосили подяку, а наступного дня надіслали анонімну погрозу. Цього разу він не сховав її й не промовчав: зареєстрував повідомлення й продовжив роботу. Страх не зник, але перестав керувати ним. Тепер кожну спробу тиску він сприймав не як привід відступити, а як ще один доказ, який слід було зберегти.
Розслідування Артема отримало три професійні нагороди. Після полону він схуд і виглядав старшим, однак у голосі знову з’явилася колишня енергія. Журналіст не зупинився: документи із шахти вивели його ще на три історії, кожна з яких виявилася пов’язаною з людьми, що звикли жити за рахунок чужого мовчання. Дмитро іноді вважав цю наполегливість безумством, але саме вона й урятувала матеріали, заради яких Артем терпів у погребі.
Марину перевели до центральної прокуратури й доручили їй вести справу далі. Вона телефонувала Дмитрові рідко, завжди починала з конкретного запитання, але часом розмова тривала довше, ніж вимагала робота. Вони обговорювали експертизи, пошуки й архівні відповіді, а потім несподівано переходили до погоди чи здоров’я Григорія. Дмитро цінував ці дзвінки й усе ж не говорив про це вголос.
Старий вислухав новини, не перебиваючи, і поставив кухоль на стіл лише тоді, коли Дмитро замовк. Усі гучні підсумки він залишив на потім і поставив єдине запитання, яке вважав головним: чи вдалося знайти Павла Левченка. Дмитро погладив Грома, що поклав голову йому на коліно, і не відповів одразу. Вісім місяців пошуків дали більше, ніж він сподівався, але менше, ніж хотів. Нарешті він підвів очі й сказав: «Знайшов слід»…
