Заблукавши в лісі, хлопчик побачив прив’язану до дерева вагітну жінку. Ця зустріч ПЕРЕВЕРНУЛА життя обох……

— Ні, мила. Не рідний він мені. Я його батьків усього кілька разів бачила. Але й цього вистачило, щоб зрозуміти: мати в нього була нормальна, добра. А батько… — баба Ніна похитала головою. — Нічого доброго.

Вона помовчала, потім продовжила:

— Коли батьків не стало поруч, його спершу влаштували в одне місце, потім привезли до тітки. Лариса тоді так плакала, так просила забрати його назад, ніби їй не дитину привезли, а кару. А потім їй сказали про виплати. Тут вона й передумала. Зробила вигляд, що згодна. Тільки любові від неї він так і не побачив. Працює в неї від ранку до вечора. До школи не пускає. Їй потрібен не племінник, а руки на подвір’ї.

— Тепер зрозуміло, чому він тут часто, — тихо сказала молода жінка.

Баба Ніна сумно всміхнулася.

— Вона виставляє його надвір. Їй байдуже: холод, дощ, вітер. Завинив, на її думку, — за ворота. Або якщо черговий залицяльник з’явився, теж за ворота. А він щоразу ніби боїться постукати до мене, хоча я йому завжди рада. Хороший хлопчина. Тільки пропадає через чужу жадібність.

Молода жінка слухала мовчки. Про себе вона майже нічого не розповідала. Ні баба Ніна, ні Міша до пуття не знали, хто вона, звідки і що з нею сталося. Старенька не розпитувала. Вона вважала: якщо людина мовчить, значить, їй боляче або небезпечно говорити.

Міша ж був куди допитливіший. Йому здавалося, що він випадково опинився всередині якоїсь страшної історії, де є таємниця, погоня, злочин і порятунок. Він хотів зрозуміти, хто прив’язав вагітну жінку до дерева, навіщо, чому вона опинилася в їхньому лісі. Але скільки б він не приходив, скільки б не розмовляв із нею, вона оминала цю тему.

Вона могла розповідати про дитинство, про роботу, про звичні речі, про те, яку їжу любила раніше. Але про ліс не говорила ні слова. З часом Міша перестав сподіватися, що дізнається правду. Він просто радів, що вона жива.

Тоді він іще не розумів, що ця зустріч змінить не лише її долю.

Одного разу рано-вранці Міша прокинувся від голосу Лариси. Вона говорила не як завжди, а гучним напруженим шепотом. Це було дивно: тітка рідко стримувала себе, навіть якщо весь дім спав.

— Куди це вони їдуть?