Заблукавши в лісі, хлопчик побачив прив’язану до дерева вагітну жінку. Ця зустріч ПЕРЕВЕРНУЛА життя обох……

— Часу мало, — сказала молода вагітна жінка, обережно притримуючи живіт. — Треба збиратися.

Мама Міші кивнула. Вона поцілувала сина в чоло, на секунду відсторонилася й пішла всередину будівлі. Міша відразу занервував. Він дивився то на двері, то на врятовану ним жінку.

Та м’яко кивнула йому, ніби кажучи: все добре, вона повернеться.

Але Міша не міг заспокоїтися одразу. Він надто довго думав, що мама померла. Надто довго жив із порожнечею всередині. Тепер йому здавалося, варто відвернутися — і вона знову зникне.

Вагітна жінка трималася спокійно, і це поступово передалося йому. Він і далі здригався від кожного руху дверей, але вже не метався.

Коли мама вийшла з валізами, Міша зрозумів: вони їдуть разом. Не на хвилину. Не в гості. Разом.

Від радості в нього знову защипало очі, але він спробував стриматися. Мама завжди казала, що плакати не соромно, що почуття не роблять людину слабкою. І все ж йому хотілося виглядати сміливим.

У машині мама сіла поруч і міцно взяла його за руку. Міша вчепився в її пальці так, ніби боявся втратити. Дорога тяглася вперед, а він усе озирався. Йому здавалося, що ось-ось за ними з’явиться поліцейська машина, увімкне сирену, змусить зупинитися, і його знову відберуть у мами, знову відвезуть до Лариси.

— Я думав, ти загинула, — тихо сказав він, не відпускаючи її руки.

Мама подивилася на нього з таким болем, що він одразу зрозумів: їй теж було не легше.

— Тепер ми разом, — сказала вона. — Усе найстрашніше позаду. Коли ми лишимося самі, я розповім тобі, що сталося. Тільки… — вона запнулася й сумно всміхнулася. — Я боюся, що ти не зрозумієш мене. Боюся, що образишся.

Міша похитав головою…