Заблукавши в лісі, хлопчик побачив прив’язану до дерева вагітну жінку. Ця зустріч ПЕРЕВЕРНУЛА життя обох……
Він іще не знав, що саме почує, але вже вирішив: прийме все. Навіть якщо правда виявиться важкою.
Вони приїхали до будинку. Невеликого, охайного, тихого. Міша вийшов із машини й розгублено озирнувся. Молода вагітна жінка підійшла до нього і, попри свій стан, обережно опустилася перед ним так, щоб дивитися в очі.
— Дякую тобі, Мішо, — сказала вона. Голос її здригнувся. — Не кожен дорослий зміг би зробити те, що зробив ти. Я опинилася в страшній біді. Я думала, що загину там, у лісі. А ти прийшов. Ти не злякався. Ти врятував не лише мене, а й мою доньку, яка ще не народилася.
Міша знітився й подивився в землю.
— Я просто не міг залишити вас там.
— Саме тому ти й урятував нас, — м’яко сказала вона. — Коли моя дівчинка з’явиться на світ, вона обов’язково дізнається про хлопчика, який подарував їй життя. А цей дім я хочу передати тобі й твоїй мамі. Живіть тут. Спокійно. Щасливо. Ти підеш до школи. У тебе буде нормальне життя, далеко від Лариси. Документи ми оформимо. Не бійся. І не чекай, що тітка ось-ось увірветься й усе відбере. Цього не буде.
Міша не відразу зрозумів, що вона сказала. Дім? Для них із мамою? Школа? Життя без Лариси?
Він спробував подякувати, але слова плуталися. Вагітна жінка всміхнулася, хоча очі в неї блищали від сліз. Він знову втупився в землю, бо не знав, як прийняти таку величезну вдячність.
Невдовзі вони з мамою лишилися вдвох. І вперше за довгий час Міша відчув себе по-справжньому щасливим. Не обережно, не на хвилину, не з тривогою, що зараз усе відберуть. Просто щасливим.
Перші дні вони майже не розлучалися. Документи вже готували, питання зі школою теж вирішувалося. Але Міша ніяк не міг звикнути, що мама поруч. Він тримався за неї за кожної нагоди, сідав ближче, дивився, як вона ходить по кімнаті, і знову переконувався: жива.
Мама розуміла. Вона не квапила його, не просила бути дорослим, не казала, що пора забути минуле. Вона й сама ніби заново вчилася дихати поруч із сином…