Заблукавши в лісі, хлопчик побачив прив’язану до дерева вагітну жінку. Ця зустріч ПЕРЕВЕРНУЛА життя обох……

Міша знизав плечима, але погляду не відвів.

— Я хочу сам прийти туди, де дітей приймають. Напишу заяву. Нехай мене заберуть. Там хоча б до школи можна буде ходити. І не доведеться щодня слухати, як тітка Лариса здійснила подвиг, раз пустила мене до свого дому.

Баба Ніна зітхнула.

— Ти думаєш, усе так просто? Прийшов, написав — і тебе тут же залишили?

— А чому вона сама мене туди не віддасть, якщо я їй так заважаю? — спитав Міша з гіркотою. — Їй же від мене самі тільки нерви.

Літня жінка помовчала, потім сказала неголосно:

— Бо за тебе їй ідуть виплати. Без них їй буде сутужно. Вона до тих грошей звикла.

Міша опустив очі.

— Значить, я їй потрібен не як людина.

— Мішо, — баба Ніна потяглася через стіл і поклала долоню йому на голову, — я не стану тобі брехати. У Лариси душа черства. Але й там, куди ти рвешся, не казка. Іноді краще перечекати, ніж потрапити в місце, де тебе взагалі ніхто не знає й не чекає.

Вона обережно скуйовдила його світлі кучері. Міша всміхнувся, ледь помітно. Мама теж часто так робила. Один цей рух на секунду повернув його туди, де він був маленьким, любим і захищеним.

За вікном сутеніло. Міша уявив, що зараз сидів би десь під навісом, тремтів від холоду й чекав ранку. Від цієї думки він ще дужче пройнявся вдячністю до старої жінки.

— Бабо Ніно, — спитав він пізніше, коли вечеря була майже закінчена, — а ви як думаєте, мої батьки справді загинули?

Жінка повільно відставила кухоль.

— Я не знаю, хлопчику мій…