Заблукавши в лісі, хлопчик побачив прив’язану до дерева вагітну жінку. Ця зустріч ПЕРЕВЕРНУЛА життя обох……

— прошепотів він, потім сказав голосніше: — Чуєте? Я допоможу.

Жінка ледь підвела голову. Замість відповіді з горла вирвався тільки хрипкий, майже беззвучний стогін.

Міша відчув холод усередині. Хтось привів її сюди. Хтось прив’язав до дерева й залишив у лісі, де вночі могли з’явитися звірі, а людина без допомоги не дожила б до ранку. Від цієї думки його занудило, але він змусив себе не думати надто довго. Треба було діяти.

Мотузки розмокли, вузли розбухли й піддавалися не відразу. Міша смикав, розв’язував, здирав пальці, поки нарешті не звільнив жінку. Вона відразу завалилася вперед, і він ледве встиг підхопити її. Тіло виявилося важчим, ніж він очікував. Він не зміг би просто нести її на руках.

Він посадив жінку біля стовбура й озирнувся. До села далеко. Поки він збігає по допомогу, стемніє. А якщо той, хто зробив це, десь поруч? Якщо повернеться?

Думка була страшною, але часу на страх не лишалося.

Міша повернувся до завалу й почав шукати хоч щось, що можна було б тягти по землі. Серед гілля й багнюки він знайшов широку металеву пластину — чи то частину старих автомобільних дверцят, чи то погнутий лист заліза. Вона була важка, але досить гладка. Він притяг її до дуба, прив’язав до неї мотузку, обережно поклав жінку зверху й узявся за кінець.

Тягти було болісно важко. Руки відразу заболіли, плечі нили, ноги ковзали по мокрій землі. Міша нахилявся вперед усім тілом, мов маленька ломова конячка, і тягнув. Жінка майже не приходила до тями. Іноді стогнала, і кожен такий звук змушував його стискати зуби й рухатися далі.

До краю лісу він добирався нескінченно довго. Коли дерева нарешті почали рідшати, а попереду показалася дорога, у Міші тремтіли руки. Зате по багнюці пластина пішла легше. Тепер лишалося вирішити, куди її везти.

Додому — не можна. Лариса не стане допомагати. Вона здійме крик, звинуватить його в чому завгодно, а жінці від того буде тільки гірше…