Заблукавши в лісі, хлопчик побачив прив’язану до дерева вагітну жінку. Ця зустріч ПЕРЕВЕРНУЛА життя обох……

Останніми днями місцеві хлопці тільки й говорили про великий завал у лісі. Після сильної негоди дерева там зламало й повалило так, ніби сама земля стала дибки. Міша давно хотів подивитися, але все не випадало. Тепер він тихо вислизнув за хвіртку й попрямував до лісу.

Щойно він увійшов під дерева, на душі стало легше. Ліс завжди діяв на нього дивно: шелест листя, вологий запах землі, м’яка темрява між стовбурами заспокоювали краще за будь-які слова. Тут крики Лариси здавалися далекими, майже несправжніми. Тут можна було дихати.

До завалу він дістався не відразу. Перед ним виросла величезна купа гілля, стовбурів, багнюки й налиплого листя. Зламані дерева переплелися між собою, ніби ліс сам збудував неприступну стіну. Міша завмер, вражений цим хаосом, створеним природою.

І тут він почув звук.

Спершу він вирішив, що здалося. У лісі завжди щось скрипить, тріщить, шарудить, падає. Але це було інше. Не звір. Не вітер. Не гілка. Звук нагадував слабкий стогін — такий тихий і зірваний, ніби в людини майже не лишилося сил.

Міша напружився. Серце забилося швидше. Він прислухався. Звук повторився, тепер трохи виразніше, десь попереду, за заростями.

Він вагався недовго. День уже хилився до вечора, і якщо там хтось потребував допомоги, зволікати було не можна. Хлопчик почав пробиратися далі. Стежка швидко зникла. Гілки чіплялися за одяг, колючі кущі дряпали руки, ноги плуталися в корінні. Чим глибше він заходив, тим тривожніше ставало. Він уже розумів, що заблукав, але стогін знову пролунав попереду, і Міша пішов далі.

Якби він заздалегідь знав, що побачить, можливо, повернувся б до села по дорослих. Але тоді він іще не знав.

За густими кущами стояв старий величезний дуб. Він виглядав таким прадавнім, ніби ріс тут задовго до появи перших хат. Біля його стовбура Міша й побачив жінку.

Вона була прив’язана до дерева. Молода, змучена, з великим вагітним животом. Голова її безсило хилилася набік, волосся прилипло до обличчя, губи майже не ворушилися. На мить Міша заціпенів. Йому стало так страшно, що він не відразу зміг змусити себе ступити ближче.

Потім він підбіг до неї й приклав пальці до шиї, як бачив колись у кіно. Пульс був. Слабкий, але був.

— Ви мене чуєте?