Замість мого нового авто відгукнулася машина свекрухи, а чоловік миттю зник за шторами

— Це жарт? — майже прошепотів Артем. — Ти доможешся арешту рідної людини тільки тому, що вона повезла розсаду?

— Автомобіль належить мені. Дозволу я не давала, а ви забрали ключі вночі й влаштували підміну. Поліція пояснить вам обом різницю між проханням і самовільним заволодінням чужою річчю.

— А як же ми?

— Ніяк. Можеш користуватися маминою машиною, адже, за твоїми словами, вона цілком справна. І починай збирати свої речі.

Марина вийшла з квартири, викликала комфортне таксі й назвала водієві адресу заміського клубу. На задньому сидінні вона вперше за ранок дозволила собі трохи розслабитися: те, що відбувалося, було огидним, зате тепер їй не доводилося сумніватися, з ким вона прожила останні три роки.

Тим часом Валентина Олегівна встигла від’їхати від міста приблизно на сорок кілометрів і насолоджувалася поїздкою. Кросовер ішов трасою легко й тихо, прохолодне повітря з кліматичної системи обдувало обличчя. Світле пасажирське крісло вона перетворила на вантажний майданчик: поставила туди коробку з перегноєм, кинула пакет пиріжків і поклала поруч брудний шланг, згорнутий у три мотки.

Радіо грало голосно. Свекруха трималася за кермо з урочистим виглядом і час від часу поглядала на своє відображення в дзеркалі, милуючись собою за кермом дорогого автомобіля. Вона уявляла, як ефектно зупиниться біля воріт Тамари, як витягнуться обличчя сусідів і як вона недбало повідомить, що син дав їй машину, зумівши нарешті поставити скупу дружину на місце.

Попереду з’явився стаціонарний пост дорожньої поліції. Валентина Олегівна трохи скинула швидкість, але не занепокоїлася: вона вважала себе порядною жінкою й не припускала думки, що дорогий автомобіль можуть зупинити. Однак інспектор вийшов просто до смуги й жезлом указав їй на узбіччя. Невдоволено підібгавши губи, свекруха різко натиснула на гальма. Машина хитнулася, шланги впали під ноги, а перегній висипався на чисті килимки…