Заступивши на нічну зміну, лікар заварив собі міцну каву на ніч, аж раптом його смикнула медсестра

Після цих слів зв’язок обірвався. Олексій і далі тримав телефон біля вуха, але виправдовувати брата страхом, боргами чи хвилинним потьмаренням уже не міг. Він дістав записку й залишив її на столі: вранці вона мала перейти до слідчого.

Сам Олексій зателефонував Ткаченкові на світанку й попросив приїхати раніше. Слідчий з’явився менш ніж за годину. У кабінеті хірург поклав перед ним складений листок і відразу визнав, що знайшов його в стиснутій руці Марини при надходженні, але не передав вчасно.

— Чому? — спитав Дмитро Олегович.

— Злякався за брата й хотів спершу почути його пояснення. Це не виправдання.

Ткаченко з’ясував, хто бачив папірець. Олексій назвав Галину Степанівну, показав листування з Павлом і розповів про нічний дзвінок: брат визнав втручання в автомобіль, назвав це спробою налякати дружину, а потім зажадав знищити записку. Слідчий попередив, що приховування можливого доказу теж отримає правову оцінку.

Олексій відтворював розмову без спроб пом’якшити формулювання. Він розповів і про запитання Павла, чи не знайшли при Марині нічого дивного, і про власну брехню у відповідь. Уточнив, що брат відмовився назвати пошкоджену деталь, зате впевнено говорив про машину, яка мала зупинитися. Ткаченко не коментував почутого; він лише послідовно записував час дзвінків і просив відділяти точні слова Павла від висновків самого Олексія.

— Розумію.

Вимовлене вголос зізнання не полегшило того, що сталося, але припинило подвійну гру. До цієї миті Олексій намагався одночасно зберегти доказ і тримати його подалі від слідства, допомогти Марині й залишити Павлові шлях до порятунку від відповідальності. Ці цілі давно суперечили одна одній. Передавши листок, він не виправив минулі години — лише перестав додавати до першої помилки нові.

— Що змусило вас усе-таки принести листок?

Олексій відповів, що подальше мовчання означало б уже не вдячність рідній людині, а захист її брехні. Передачу оформили офіційно. Ткаченко звелів зберегти телефон без змін і більше не попереджати Павла про розмови зі слідством.

Біля реанімації Світлана Романівна повідомила, що Марина вже дихає самостійно, розуміє звернену мову, хоча швидко втомлюється. Олексієві дозволили зайти на хвилину й заборонили розпитувати про аварію чи сім’ю.

Марина лежала із заплющеними очима, але впізнала його за кроками й ледь чутно вимовила ім’я. Насамперед спитала про Дашу. Олексій запевнив, що дівчинка в бабусі й із нею все добре. Коли Марина прошепотіла ім’я чоловіка, він попросив її не напружуватися.

Вона прикрила очі, потім вимовила одне слово:

— Папірець.

Олексій на мить завмер, ніби не зрозумів. Марина уточнила, що листок був у неї в руці. За його спиною стояла Світлана, і приховувати правду більше не мало сенсу.

— Записку збережено. Сьогодні я передав її слідчому.

На обличчі Марини з’явилося полегшення. Світлана тут же припинила розмову.

До полудня лікарі дозволили Ткаченкові коротко поспілкуватися з пацієнткою. Будь-яке погіршення мало негайно зупинити опитування. Поки слідчий перебував усередині, Лідія Василівна спитала Олексія, скільки часу записка лишалася в нього. Його мовчання стало відповіддю.

— Господи, ти ж лікар, — вимовила вона. — Павло й тебе втягнув.

— Я сам дозволив йому це зробити.

Розмова з Мариною тривала недовго. Ткаченко попросив повідомити, коли вона зміцніє настільки, щоб дати докладні свідчення. Що саме вона встигла розповісти, він у коридорі не обговорював.

Ближче до вечора повернувся Павло. Галина Степанівна не пустила його до реанімації, і він зажадав покликати Олексія. Одного погляду на обличчя брата йому вистачило.

Ще недавно Павло розмовляв із персоналом як чоловік, що вимагає новин про дружину. Тепер його цікавили не показники й не прогноз. Він не спитав, чи дихає Марина сама й чи дозволили їй побачити дочку. Увесь його страх зосередився на листку й на тому, чи встигла жінка назвати слідчому обставини поїздки. Для Олексія це стало ще однією відповіддю, хоча брат нічого нового не визнав.

— Ти віддав записку?

— Так.

Павло назвав його ідіотом і зажадав розповісти, що тепер буде. Олексій відповів, що з цим розбереться слідство. Тоді Павло перестав говорити про власну невинуватість. Його цікавило лише одне:

— Вона вже щось сказала? — видихнув Павло, не приховуючи страху…