Жарт чоловіка на корпоративі обернувся ситуацією, до якої він виявився зовсім не готовим

Усередині вона майже усміхнулася.

Він просить її не ганьбити його. Він, який місяцями зраджував. Він, який витрачав її гроші на іншу жінку. Він, який уже подумки пішов із сім’ї, але продовжував спати в її домі й їсти приготовану нею їжу.

Марина купила сукню. Не крикливу, але дорогу. Чорну, закриту, таку, що ідеально сиділа. Зробила укладку, акуратний макіяж, надягла сережки, які давно лежали без діла.

Коли вона вийшла зі спальні, Денис присвиснув:

— Нічого собі. І коли ти встигла так змінитися?

Марина нічого не відповіла. Взяла маленьку сумочку й попрямувала до виходу.

Дорогою Денис говорив без упину. Перелічував, хто буде на святі, хвалився, що його відзначили як найкращого менеджера місяця, розповідав, як директор особисто похвалив його на нараді.

Марина дивилася у вікно. Думала не про його успіхи. Вона думала про те, що за кілька годин усе стане іншим.

Остаточно.

Ресторан зустрів їх шумом, світлом, музикою і запахом дорогих парфумів, алкоголю та святкової їжі. Людей було багато — понад сотню. Усі ошатні, пожвавлені, готові сміятися голосніше, ніж зазвичай.

Марина швидко озирнулася.

Осторонь стояв стіл керівництва. Там сидів Андрій Павлович, директор компанії. Чоловік трохи за п’ятдесят, із сивиною на скронях, дорогим костюмом і спокійним обличчям людини, яка звикла контролювати ситуацію без зайвого шуму.

Поруч були його заступники, фінансовий керівник, кілька старших співробітників.

Денис повів Марину до іншого столу, де сиділи менеджери, логісти, помічники й секретарі.

Кіра була там.

Марина побачила її одразу: яскрава блондинка в обтислiй червоній сукні, на високих підборах, з макіяжем, який неможливо було не помітити. Вона сиділа навпроти й дивилася на Дениса так відверто, ніби хотіла довести всім, що має на нього більше прав, ніж дружина.

Денис поспішно відвів погляд і втупився в телефон.

Марина сіла поруч із ним, поклала руки на стіл і зустрілася очима з Кірою.

Та зміряла її швидким оцінювальним поглядом. Марина не відвернулася. Не кліпнула. Просто дивилася спокійно, прямо, без усмішки.

Першою опустила очі Кіра.

Почалися тости. Андрій Павлович говорив про результати року, про команду, про майбутні плани. Гості плескали, піднімали келихи, сміялися. Музика ставала гучнішою, хтось уже танцював між столами.

Денис випив спочатку трохи, потім іще, потім перестав рахувати. Щоки в нього порожевіли, очі заблищали. Він розслабився, став голосно жартувати, плескати колег по плечу, сміятися надто різко і надто довго.

Марина пила воду. Майже не їла.

Вона спостерігала.

Бачила, як Кіра кидає на Дениса швидкі погляди. Як він робить вигляд, що не помічає, але все одно шукає її очима. Як між ними тягнеться невидима нитка, очевидна для всіх довкола.

Колеги переглядалися. Хтось усміхався. Хтось хитав головою.

Ближче до пізнього вечора почалася розважальна програма. Ведучий вийшов із мікрофоном, оголосив конкурси, вікторини, жартівливі завдання. Люди втягнулися. Сміх, оплески, вигуки переможців, подарункові сертифікати, пляшки ігристого вина.

Потім ведучий підняв руку:

— А тепер вільний мікрофон. Хто хоче привітати колег, сказати тост, заспівати або просто сказати кілька слів — сцена ваша.

Денис різко підняв руку.

— Я скажу!

Марина завмерла.

Серце вдарило десь у горлі.

Інтуїція, яка рідко помилялася, прошепотіла: зараз станеться щось важливе.

Денис підвівся, трохи хитнувся. Колеги засміялися.

— Обережніше, герою! — гукнув хтось…