Жарт чоловіка на корпоративі обернувся ситуацією, до якої він виявився зовсім не готовим

Він відмахнувся, широко всміхнувся і пішов до сцени. Взяв мікрофон, постукав по ньому пальцем. Із колонок пролунав різкий гул.

Розмови поступово стихли. Люди повернулися до нього.

Денис відкашлявся.

— Дорогі колеги, хочу сказати кілька слів.

Хтось чемно заплескав.

— Ми сьогодні проводжаємо рік, підбиваємо підсумки. Команда в нас сильна. Ми справді молодці. Ми найкращі.

Знову оплески. Денис задоволено кивнув, ніби овації були призначені особисто йому.

Потім його погляд упав на Марину. В обличчі майнуло щось дивне — суміш образи, злості й п’яної самовпевненості.

Марина відчула, як усередині стає холодно.

— І знаєте, про що я подумав? — продовжив Денис уже голосніше. — Усі ми тут працюємо, стараємося, ростемо. А вдома нас чекають наші половинки. Тільки не завжди це радість.

Зала насторожилася. Хтось нервово хмикнув.

Андрій Павлович підвів очі від тарілки.

— Ось моя дружина, — Денис тицьнув пальцем у бік Марини. — Он сидить. Бачите?

Майже всі повернулися.

Марина стиснула пальці під столом. Дихала рівно. Обличчя залишалося спокійним.

— Ніби хороша дружина, — говорив Денис. — Готує, пере, мізки особливо не виносить. Але ж до чого з нею нудно, ви б знали!

Залою пройшов незручний шум. Хтось ахнув. Хтось засміявся від розгубленості й одразу замовк.

Андрій Павлович повільно відклав прибори.

— Я серйозно, — Денис розпалювався, насолоджуючись увагою. — Ні вогню, ні інтересу. Сидить удома, щось у комп’ютері колупається. Увечері мовчить. Іноді думаю: за що мені це все?

Марина опустила очі. Не від сорому. Їй просто не хотілося, щоб хтось побачив вираз її обличчя.

Бо в її погляді не було приниження.

Там був крижаний спокій.

І очікування.

Кіра за столом тихо хихикнула. Подруга штовхнула її ліктем, але та не стрималася.

— І от я думаю, — Денис зробив театральну паузу, — може, влаштуємо обмін? Ну як у фільмах. Мужики, хто готовий помінятися? Заберіть мою тупу вівцю!

Він зареготав.

Чекав, що зала вибухне сміхом.

Але зала не сміялася.

Тиша стала важкою, майже липкою. Навіть музика ніби відійшла кудись на задній план.

Денис стояв на сцені з мікрофоном і всміхався дедалі менш упевнено. Він зрозумів, що жарт не спрацював.

І в цю мить підвівся Андрій Павлович.

Не різко. Не демонстративно. Він спокійно відсунув стілець, випростався, поправив піджак і промовив так чітко, що почув кожен:

— Я згоден.

Час ніби зупинився.

Денис завмер. Усмішка зникла. Очі розширилися. Рот прочинився, але слів не було.

Андрій Павлович зробив крок уперед.

— Ви запропонували обмін, — сказав він неголосно, але зала все одно чула кожне слово. — Я приймаю.

Обличчя Дениса зблідло. Рука здригнулася, мікрофон випав і з гуркотом ударився об підлогу. Колонки верескнули.

— Я… я ж пожартував, — пробурмотів він. — Це був жарт.

Андрій Павлович не всміхнувся.

— При свідках ви публічно принизили дружину і запропонували її будь-кому охочому. Я відгукнувся. Чоловік має відповідати за сказане. Чи ви до цього не звикли?

Ніхто не рухався. Хтось застиг із келихом у руці. Хтось тримав виделку на вазі. Кіра більше не сміялася.

Марина повільно підвелася з-за столу.

Усі погляди перемістилися на неї.

Вона пішла через залу рівною ходою. Підбори тихо стукали по підлозі. Ні поспіху, ні тремтіння. Вона підійшла до столу керівництва і зупинилася поруч із Андрієм Павловичем.

Він повернувся до неї.

У його очах не було насмішки. Не було жалю. Лише спокійна повага.

— Пробачте, що вам довелося через це пройти, — сказав він тихо. — Але я не міг дозволити йому продовжувати. Якщо хочете, я відвезу вас додому. Завтра вирішимо, що робити далі.

Марина кивнула.

Слів не було. Та вони й не були потрібні.

Андрій Павлович повернувся до зали:

— Для мене вечір закінчено. Усім дякую. З прийдешнім.

Він простягнув Марині руку. Вона взялася за неї.

Вони пішли до виходу. Люди мовчки розступалися. Денис стояв біля сцени, блідий, приголомшений, зовсім нездатний вимовити бодай щось.

Марина не озирнулася.

Жодного разу.

Біля входу на них чекав темний автомобіль із водієм. Андрій Павлович відчинив дверцята, допоміг Марині сісти, потім сів поруч. Машина плавно рушила.

Перші хвилини вони їхали мовчки.

Потім він запитав:

— Давно?